Розділ 27 “Сенс у простоті думки”

– На превеликий жаль, мені вже час, – мовив Браян і сумно подивився на Генріха. Вони стояли на межі галявини та лісу, від якого йшла легенька прохолода. – Мені ще треба забігти до міста, тому, якщо хочеш зі мною, – я буду радий.

– Та знаєш, я б хотів дещо прогулятись лісом. Давно я не був у Баварії, а місцева природа мене завжди приваблювала.

– Ну, тоді як хочеш, – потиснув плечима Браян, – але попереджаю: загубитися тут дуже просто.

– У такому разі ти знатимеш, де мене шукати. – Із посмішкою відповів Генрі і, потиснувши руку новому другові, вирушив уперед лісовою стежкою, що увесь час петляла, повертаючи то ліворуч, то праворуч.

Часом Андер збивався з неї, а на деяких ділянках її взагалі не було.

Сонячне проміння ледве пробивалося крізь густий листяний покрив лісу, створюючи якусь особливу атмосферу казкового затишку. Генрі, втомлений світом далекого майбутнього, найбільше прагнув повернутися у ті часи, коли його життя було нерозривно пов’язане із природою. Лише тоді він відчував навколо і всередині себе свободу до дій чи думок. Тоді йому не вистачало цього, адже єдине місце, що хоч якось йому підходило, – бульвар Тіней – фактично був не лише його єдиним місцем відпочинку, а й в’язницею.

За своє життя він добре зрозумів одну річ – якщо ти маєш відповісти за своє минуле перед Ритмом, то тебе вже ніщо не врятує. Часом Ритм може робити для тебе полегшення, створювати ілюзії, що кайдани зняті, але не відпускати повністю. Навпаки – за кожним полегшенням буде слідувати ще більше падіння.

Коли Філіп вибрався із Території Тіней, втомлений та на межі життя і смерті, він побачив іскру світла. Тоді навіть маленька іскра після років абсолютної темряви видавалася йому яскравішою за сонце, за будь-що яскраве, що колись могла б побачити звичайна людина.

Проте із часом до нього прийшло усвідомлення: неможливо зняти кайдани, їх можна тільки змінити, якщо твій Ритм настільки поганий. Ти можеш не вірити у це, можеш шукати інших причин чи пояснень, але не прийдеш до відповіді. Ця відповідь прийде до тебе, коли у тебе буде сила прийняти її.

Ритм ніколи не заявляє про себе, бо він, по суті, ні на що не впливає, так само як рефері на футбольному полі. Він лише дістає червоні чи жовті картки у момент, коли правила гри порушені. Так, інколи гравець змушений грати не зовсім чесно або суддя зрозумів когось неправильно, але самі правила це не змінює. А от на наслідки минулих життів у теперішньому це таки впливає.

Із сумом та якоюсь байдужістю водночас Андер перебирав у голові спогади про реальність Дельта: про Територію Тіней та свою відновлену кімнату, отриману у Проєкторі Реальності після втечі з Території, про Омегу і Тетраель, що прагнули використати його, але забували про нього як особистість, про Енн, що розуміла, та Вільяма, що не розумів його.

У цьому світі всі події минулого видавалися якимись нелогічними, позбавленими сенсу. Речі, звичні там, виглядали геть інакше тут.

– Агов! Ти чуєш мене? – Чийсь гучний, знайомий голос повернув Генрі до реальності, тому він звернув голову туди, звідки линув звук.

У десяти метрах від нього на великому пеньку сидів Ерік, а поряд із ним стояв кошик, вщерть заповнений грибами.

– Привіт, друже! – Підійшовши ближче, Генрі привітався та потиснув руку вже другому товаришеві Тео, мимоволі подумавши про те, наскільки пощастило йому познайомитися ближче аж із двома людьми за один день.

– Звідки ти так добре знаєш ці ліси? Наскільки я зрозумів, при нашій першій зустрічі ти не місцевий.

– Чому ти вирішив, що я знавець цих лісів? – Ерік широко посміхнувся, від чого його очі стали маленькими-маленькими, а губи – неймовірно великими.

– А ти озирнися навколо! – Дещо здивований Андер помітив, що майже під кожним деревом росли гриби, а у п’ятдесяти метрах звідси на великій галявині їх взагалі було стільки, що аж кури не клюють!

– Пощастило ж мені забрести аж сюди. Варто визнати: зі стежки я, схоже, збився, а потім якось задумався і вже й незчувся, як загубився.

– У наших краях, коли ти кудись йдеш із відчуття, не знаючи місцевості, це називається «пригодницько-авантюрний інтерес».

– Дійсно? Амелі мені цього не розповідала.

– А до чого тут вона?

– Та це так, до слова, – мовив Генрі, прикусивши губу та вкотре нагадавши собі, що минуло вже 16 років.

– Ну гаразд, тоді, можливо, підемо додому?

– В Інгердвіль?

– Так. До мене на обід. Час швидко йде – повір мені.

Генрі не втримався і розсміявся із деякою гіркотою у голосі. Коли він був на Території Тіней, день здавався довшим за тиждень, а рік взагалі був століттям.

– Можеш розказати трішки про себе, як ти заприятелював із Тео? – Ерік зняв свою чорну фуражку, щоб витерти піт із голови, потім знову накинув її і заговорив:

– Знаєш, я не такий красномовний, як Браян. Про себе можу розказати не так і багато: живу я в центрі Інгердвіля, а вікна мого дому виходять на центральну вулицю. У мене є старший брат, що працює аптекарем. До речі, єдиним у місті. Мої батьки сюди приїхали багато років тому з Мюнхена. Вони обоє фармацевти, але зараз аптекою майже не займаються. Вона вся на браті. А із Тео я познайомився ще в молодшій школі – він завжди видавався мені цікавою людиною, начитаною… Було у ньому щось особливе. Не так він дивився на цей світ, незвичні речі він говорив і на уроках, і у бесідах. – Порівняно із Браяном Ерік рухався набагато повільніше. Можливо, причиною цього була зайва вага, а може – просто спокійний характер.

– А чому ти доєднався до Чорного Хреста, якщо не секрет?

– Гм-м-м… – Ерік задумався і чомусь подивився у кошик із грибами. – Коли мені було років дванадцять, у 1929 році була велика криза. Можна навіть сказати, голод. Продуктів на полицях не було. Гроші знецінилися до того, що ми топили ними печі. А все через те, що альянти хотіли помститися нам, а наше тодішнє керівництво мовчало. Я цього не розумів. І Тео теж. Всі ми були розчаровані. У ті нелегкі часи Андер просто кричав про те, що ми маємо піднятися і скинути владу, що треба захистити те, що ми вибороли під час Великої Війни.