Розділ 26 “Стежками свободи”

Генрі відчинив двері й побачив на порозі здивованого Браяна, який, власне, не очікував його тут побачити.

– Можеш, будь ласка, покликати Тео? Саме хотів прогулятися з ним, – Генрі перезирнувся з Амелією, яка заходилася прибирати зі столу після сніданку.

– Його немає вдома, – крикнула вона з кухні. – Він пішов у місто ще рано-вранці й не повернеться до обіду, як мінімум.

– Ну гаразд… – сумно зітхнув Браян і розвернувся, вже збираючись йти, проте заговорив Андер:

– Слухай, може, пройдемося трохи? У мене майже немає тут знайомих, тому я був би не проти поговорити.

– Чому би й ні? Гайда! – усміхнено мовив Браян, дещо повеселівши та закинувши назад своє неслухняне чорне волосся.

Кивком голови Генрі попрощався з Амелією, яка вже починала готувати обід.

Двері зачинилися, і двоє знайомих вирушили стежкою ліворуч, що вела в бік лісу.

– Тео ніколи не розповідав нам про тебе за ці роки. Уявляєш? – розпочав розмову Браян, мружачись від яскравого проміння. Здавалося, воно спрямоване просто на них, немовби вони були головним об'єктом у цій безлюдній, але такій гарній місцині.

Напевно, люди ніколи не змогли б повною мірою відтворити ці незрівнянні пейзажі, навіть якби зібрали найкращих ландшафтних дизайнерів, селекціонерів та біологів.

– Можливо, Тео просто забув про мене? – риторично спитав Генрі, на мить задумавшись над власним питанням.

– Виходить, ви були давніми знайомими?

– Можна й так сказати, – вичавив із себе Андер та запнувся, не знаючи, що казати далі. Без інтерпретації та вигадування ця розмова могла зайти не туди.

– Колись ми познайомилися у Баварії, в Мюнхені… Е-е-е, на конкурсі… Ні, на виставці…

– Виставці сучасних винаходів?

– Так… Здається, що так. Там було багато машин, електроніки, проте коли це було, я вже не пригадую.

– Востаннє Тео був на такому заході у 1930-му, якщо я не помиляюся. Це там ви зустрілися?

– Ні… Раніше. Слухай, розкажи мені більше про вашу компанію, про тебе, Тео. Я майже не пам'ятаю Теодора – настільки давно це було, – відчайдушно брехав Генрі, намагаючись змінити тему розмови.

– О! Ми всі – нерозлийвода ще з 1 класу. Не знаю, як так вийшло. Спочатку я познайомився з Тео, потім до нас доєдналися Ерік та Ганс. Єдине, що пам'ятаю, – так це те, що об'єдналися ми неймовірно швидко. Можливо, саме тому наша дружба така міцна. Ми можемо сперечатися, часом сваритися, але це не заважає нам.

– Знаєш… Я б хотів поставити тобі дещо провокативне питання: чому особисто ти приєднався до Чорного Хреста? – Брови Браяна на мить піднялися, проте за мить він знову трохи насупився і зосереджено дивився в одну точку.

Вони пройшли містком через невеликий гірський струмок і звернули на стежку, що вела через пишну галявину з високою травою та різнотрав'ям, яке росло буквально повсюди.

До лісу, що чорною хмарою нависав над зеленими галявинами, залишався ще приблизно кілометр.

– Чорний Хрест для мене – це, в першу чергу, про гордість пам'ятати тих, завдяки кому ми збудували цей світ. Усі інші партії прагнули або примирити нас із нашими ворогами, або зробити нас такими, як вони. Саме тому я доєднався до єдиної адекватної партії, яка не зрадила саме наших цінностей, не спробувала насадити нам чуже. Чорний Хрест продовжив багатостолітню мілітарно-аристократично-націоналістичну політику Пруссії, а згодом Німецької Імперії. – У небі співали пташки, вміло маневруючи у повітряних просторах.

Задивившись на них, Браян майже не слухав слова Генрі, проте вловив його основну думку – не потрібно шукати нового інструменту, щоб створити ідею. Достатньо скористатися річчю, вже давно відомою та знайомою, яку народ уже сприймає як частину себе та своєї ідентичності.

Генрі чудово зрозумів і характер, і внутрішній світ Браяна, який також любив свободу і відчував її саме зараз – коли при владі була партія його мрії та ідеї.

Для Генрі ж відчуття свободи досягалося значно простіше – достатньо було просто розслабитися та поринути у Безмежність, у ті давно забуті стежки свободи.