Розділ 24 “У межах однієї свідомості”

Єдиний час доби, який найбільше уподобав Генрі у цьому світі, – був сон. Коли він не спав, то бачив занадто багато, на перший погляд хорошого, а потім дізнавався про зворотний бік медалі й переставав бачити будь-що. Він ніби знову занурювався у своє минуле, повертався до Вальфронії, до її мегаполісів, громадних площ, мілітарних гасел, нестримних ідей та масштабів.

Уві сні, коли він чув знайомий голос чи то ТГ, чи Гендарка, він розумів, що бачить єдину правильну сторону медалі без жодних прикрас. У такі моменти його мозок не сприймав навіть негативну інформацію прямо, адже він чудово знав, що після пробудження все знову набуде яскравих контурів. Зовнішніх контурів.

Всього за декілька тижнів життя у цьому світі він не просто став його частинкою, а й почав мислити таким самим чином, як багато його мешканців. Одначе була лише одна риса, що відрізняла його та Амелі серед інших, – вони обоє були третьотипниками і знали про справжню суть речей. Вони розуміли: якщо цей світ став таким, значить, цей світ був зібраний із тих, хто заслужив на такий Ритм.

Вони не знали та не пам’ятали свого майбутнього, але це не звільняло їх від того, ким вони мали бути зараз.

Амелі та Генрі знали, що Ритм не дасть нікому вийти сухим із води: якщо твій Ритм було забруднено, як у ситуації з Генрі, він у будь-якому випадку зіткнеться з його наслідками – чи в цьому житті, чи в наступному.

Територія Тіней відкрила йому очі на світ, пояснила його помилки, але залишила шрам, що розростався, аж доки не поглинув та не прикінчив його в образі Фейліха.

Проте, коли всі точки над «і» були розставлені, Ритм відпустив Генрі. Відпустив туди, куди Андер власне й хотів, але…

Але із наслідками того Ритму, за який Генрі вже заплатив…

***

– Я бачу, ти не задоволений цим світом, – повідомив Гендарк і випив ще один бокал червоного вина, після чого кинув його позаду себе до купи скла, що лишилася від інших, розбитих.

– Це не мій світ, – коротко мовив Генрі, відкинувшись на спинку крісла та закуривши цигарку.

Вони сиділи у тому самому кабінеті, де на стінах висіли помаранчеві лампи, світло яких падало на меблі із дорогого червоного різьбленого дерева.

За вікном змішалися туман, дощ і тіні, які ковзали туди-сюди, проте не виглядали як щось реальне. Врешті-решт, усе це місце, хоч і було копією реального кабінету Гендарка, але існувало зараз лише в одній свідомості, доступ до якої мали двоє.

– Як на мене, ти просто занадто переймаєшся Ритмом.

– Після смерті це буде лише твоя проблема.

– Після чого-чого?! – Гендарк зареготав так, що у Генрі аж потемніло в очах. Його співрозмовник лівою рукою схопився за живіт, а правою – бив по столу, від імпульсу якого дрижали всі склянки. – Із Клетвером я буду жити вічно! Я не можу ані померти, ані покинути це тіло, адже воно тепер повністю моє! Твої жарти мені дуже подобаються, тому вибачай за мої манери, але настрій ти підняти вмієш.

У відповідь Генрі лиш усміхнувся та, сперши голову на лікоть, подивився у вікно, де витало стільки тіней! Найстрашнішим було те, що він знав, хто це, але не хотів згадувати. Він розумів, що всі ті послідовники Гендарка, які порушили або порушать заповіти Ритму, вбиваючи, знищуючи та руйнуючи, рано чи пізно відправляться до тих страшних куточків Безмежності, як Територія Тіней. Ці місця зламають їх, але відкриють очі на світ. Генріху хоч і шкода їх, але він знає, що хоча б хтось рано чи пізно вирветься із цього дивного та геть неідеального світу. Можливо, для цього комусь знадобиться ще багато спроб, але результат того вартий. Він знає це, хоч і не може довести, хоч сам і не пам’ятає тих часів, коли вони з Філіпом були однією людиною, однією свідомістю та особистістю. Та людина не належала ані до Земного світу, ані до реальності Дельта. Вона була із вищої цивілізації, пам’ять про яку вже давно стерта.

– Я знаю: ти сумуєш за тими часами, хоч ми обоє і не знаємо, за якими саме.

– Можливо, через те, що поряд немає Філа?

– Філ – чужорідний для нас елемент. Якби тоді ти переміг його, то ми б обоє розмовляли, як володарі світів.

– Філ переміг Фейліха, а не мене. Не потрібно мене плутати!

– То ти вже не хочеш називати речі своїми іменами? Прагнеш відмовитися від своїх власних гасел, ідей? Мене вже там не було. Там був лише ти.

– Ти завжди був, є і залишишся частиною мене, незалежно від того, хто я та де я. Я теж людина і я не можу завжди відповідати за свій Ритм, за свої емоції та вибір. Я також роблю помилки, а інколи вже не здатний їх виправити. Єдине, що відрізняє мене від тебе, – це усвідомлення свого вибору. Ти робиш так, як вважаєш за необхідне, лише через те, що не здатен поглянути на світ під іншим кутом, заганяючи себе у пастку розуму.

Після слів Андера Гендарк змовк на хвилину, вставши зі свого крісла та підійшовши до мапи Європи, що висіла позаду стола. Цього разу порожній бокал він залишив на столі, а не кинув до скляної купи.

– Логіка є завжди. Якщо ми не знаходимо її – ми втратили зв’язок із реальністю, – надзвичайно спокійно промовив Гендарк, обережно дивлячись на шрами на своєму блідому, як туман, обличчі.

– Це слова ТГ, якщо не помиляюся. Однак я вже не пригадаю, коли він сказав це.

– Коли ми писали Темряву Майбутнього… – Декілька приємних, хоч і дещо обірваних кадрів пронеслися перед Генрі.

На мить здалося, що ті часи досі надзвичайно близько, просто їх не видно через туман за вікном. Ще мить – і всі знову зберуться у фамільному маєтку Андерів, прозвучить батьківський тост, розсміється молодий Еміль, приємну річ розкаже ТГ.

І Генрі знову пройдеться коридорами університету, знову виступатиме у літературному клубі, знову дискутуватиме із друзями минулого.

А потім його покличе до свого гаража брат Вінстон, що ніколи не поїде до Швеції, а залишиться вдома. Він розповість купу всього про те, як працює автомобіль чи мотоцикл, винесе двигун Отто і на додачу ще декілька креслень, без яких, за його словами: «машина – це хаотичний шматок заліза».