Розділ 23 “Чорний Хрест”

Теодор і Генрі синхронно крокували головною вулицею Інгердвіля у напрямку великої триповерхової будівлі в кінці вулиці.

Саме там і був розташований штаб славнозвісного Чорного Хреста – організації, яка тепер контролювала все.

Масивні сірі колони підпирали третій, найвищий поверх будівлі, який здіймався над усією спорудою у вигляді величної призми, різьблені стіни якої виглядали доволі пишно. На даху був розміщений флагшток, де майорів імперський стяг із великим чорним хрестом, межі якого були оздоблені золотим орнаментом.

На вході стояли двоє солдатів із гвинтівками у військовій формі. На головах у них були позолочені шоломи з гострими шпильками – одразу було видно, що на варті стоїть почесний караул.

Кивком голови Тео привітався з молодими солдатами, які були його знайомими, та показав свій пропуск.

– Це мій друг, він свій.

– Гаразд, але не забувай про протокол «С».

У відповідь Тео лише посміхнувся і відчинив перед Генріхом масивні двері шириною майже два метри.

Всередині розкіш відчувалася повсюди: у холі де-не-де стояли великі червоні дивани з різьбленим дерев'яним каркасом. Перед ними на столиках були телевізори останніх моделей – громадні коробки, якість зображення та звук яких були далекими від ідеальних. Четверо чоловіків в однаковій чорній формі саме дивилися телепередачу та гучно її обговорювали. Схоже, приходу гостей вони навіть не помітили. Крім того, Генріху кинувся в очі той факт, що майже всі стіни закривали великі кількаметрові пропагандистські плакати із зображеннями міст, армії та новітньої військової техніки. Ліворуч від центральної «зони релаксу», як її називали тутешні, знаходилися кабінети керівників закладу. У цій частині будинку декор значно відрізнявся: на стінах замість плакатів висіли картини. Переважно це були портрети лідерів Чорного Хреста, зокрема й Гендарка. На мить перед очима Андера сплив його власний портрет, який він бачив у Фортеці Вершин. Проте різниця таки була, адже тут, на відміну від домашнього портрета, був зображений саме Гендарк, що зверхньо дивився на Генріха, немов висміюючи його одним лише своїм видом.

– Що означає протокол «С»? – поцікавився Генріх.

Тео подивився на нього таким поглядом, немов відповідь була очевидною.

– Смерть усім шпигунам та ворогам істини.

– Хіба такі досі залишилися?

– І не тільки вони. У світі ще повно комуністів та лібералів, а отже, небезпека досі реальна.

– У мій час ліберали не були ворогами нації.

У відповідь Теодор лише хмикнув, але нічого не відповів.

Пройшовши центральну залу, праворуч від якої знаходилася стійка реєстратури, вони піднялися масивними білими сходами на другий поверх, який сильно відрізнявся від першого.

Під усіма стінами стояли довгі стелажі, вщерть заповнені книгами, через що увесь поверх більше нагадував бібліотеку, аніж приміщення мілітарної організації.

За декількома столами в центрі кімнати сиділо декілька молодих людей у чорній формі з вишитим чорним хрестом на плечі. Усі вони щось читали в найхимерніших позах: один із них розпростерся на дивані та, закурюючи цигарку, читав «Темряву Майбутнього», яку Генрі впізнав за обкладинкою.

Другий читач узагалі поклав ноги на стіл і читав з таким виразом обличчя, немов сам був автором цієї книги.

Ще декілька хлопців років двадцяти зухвало обговорювали якийсь зміст мапи, що лежала на столі, паралельно звіряючись із книгами, розкладеними на центральному столі, який був ущент забитий купою речей, починаючи від записничків та ручок і закінчуючи склянками з кавою та радіофонами, що були недбало кинуті між книгами та листками.

Дивлячись на цю компанію, Генріх посміхнувся: вона неймовірно сильно нагадувала йому тих старших чоловіків із першого поверху, які так само були доволі нестриманими, але мали спільний інтерес. Не виключено, що через років десять ці молоді люди також змістяться на поверх нижче, зайнявши місце колишніх «володарів» телевізора.

– Вітаю, панове! – гукнув до трійці Тео, махнувши рукою.

Дискусія враз перервалася, і за мить усі троє вже обступили Генріха, тиснучи йому руку та розпитуючи Теодора про те, коли і де він встиг знайти нового приятеля в такій глушині.

– Ну, для початку я хотів би представити тобі Браяна, Еріка та Ганса – моїх найближчих сусідів. Усі ці роки ми разом ходили до однієї школи, жили поряд та після чотирнадцяти одразу вступили до Чорного Хреста.

Генріх, тримаючи на обличчі приязну посмішку, неквапно аналізував друзів Тео: чорноволосого Браяна з упевненим поглядом та найбільшою кількістю відзнак організації на грудях, товстуна Еріка з чорною фуражкою на голові, яку, схоже, так любив, що не знімав навіть у приміщенні, та Ганса – охайно одягненого блондина, що з цікавістю дивився на Андера, увесь час ворушачи перснями на пальцях лівої руки.

– Восени ми всі плануємо їхати на навчання до Берліна. Нещодавно там з’явився унікальний університет імені Генріха Андера, що пропонує безліч спеціальностей, починаючи від професійних штабних офіцерів і закінчуючи танковими та авіаційними екіпажами.

– Невже на нас насувається війна? – з іронією спитав Генрі, підходячи до столу. – Минуло майже двадцять років. Змінилися міста, технології, ідеї. Та що там! Навіть покоління вже інше, але настрій – той самий.

У цей момент він відчув щось на кшталт дежавю, однак гіркого, з присмаком чорного шоколаду – останнього приємного смаку перед чимось новим і жахливим. Поглядом серед купи лахміття на столі він знайшов склянку з кавою, від якої ще йшов пар. Хоч вона і стояла далеко, але він ніби відчув її тепло та смак тієї унікальної кави, якої не куштував стільки років. Тепер він може знову нею насолоджуватися, якщо війна знову не забере в нього життя. Вкотре.

– Цілих шістнадцять років ми перебували у стані бездіяльності. Ми мали б окупувати Францію, а не робити її оплотом комуністів, що захопили владу тоді, скориставшись слабкістю влади.