Розділ 22 “Слідами минулого”

Поснідавши та дещо відпочивши, Генріх і Тео вирушили в дорогу до Інгердвіля. Містечко лежало в тій долині, яку Генрі раніше уважно роздивлявся з висоти. Здавалося, що воно дуже далеко і щоб дістатися його, знадобляться години, проте Теодор заспокоїв його словами, що дорога не займе більше сорока хвилин.

– Знаєш, на початку завжди здається, що шлях невимовно довгий, проте його справжня відстань пізнається лише в дорозі. – Філософськи мовив Тео, дивлячись у далечінь, туди, де майоріли далекі хати Інгердвіля.

Тиша і спокій панували навколо: у лісі, що простягався обабіч дороги, співали птахи, а вітерець приємно куйовдив волосся на голові.

Таких теплих днів, як цей, Генріх давно не пригадував – у горах це була велика рідкість.

Безхмарне небо, сонячний день і зелень навколо радували око. На мить Андеру здалося, що це те саме літо 1915-го, яке він проводив тут. Це були його останні місяці нормального життя, після яких Ритм вніс нові корективи. Далі все потроху пішло на спад, аж доки Генрі не втратив свою головну цінність – себе.

Можливо, якби він більше думав про себе, про свою душу, то не зробив би всіх тих помилок, через які з’явився Гендарк – новий хазяїн його особистості.

Громадні камені та стрімкі скелі нависали над подорожніми, створюючи ідеальну тінь, що легко могла сховати людину від пекучого літнього сонця. Хоч спекотних днів у цій місцевості було мало, Генрі чудово пам’ятав, як у липні 15-го він міг провести цілий день під таким от каменем, читаючи книжку та споглядаючи неповторну баварську природу. Приблизно опівдні завжди приходила Амелі з філіжанкою кави та чимось на десерт. Найчастіше це була її власна випічка або печиво, яке він неймовірно любив. Особливо тоді. Особливо, коли був таким молодим, коли все ще дивився у майбутнє з надією, яка, хоч і похитнулася після випробувань 1914-го, але ще не впала остаточно.

Трохи нижче схилом протікав гірський струмок, вода в якому завжди розвивала колосальну швидкість, враховуючи ширину струмка, що подекуди сягала всього метра. Влітку приємно було босоніж, не поспішаючи, перетнути цей струмок, обережно ступаючи по його кам’янистому дну. У такі моменти життя сприймалося якось інакше, немовби вся його рутина просто зникала, залишаючи величезний простір для дій. Раніше Генрі мав необмежений простір для життя, саморозвитку та просто – для самого себе. Ритм, що був наслідком його помилок, не просто забрав у нього все це, а й відкрив Андеру очі на те, що слід було б цінувати.

– Як на мене, немає кращої землі, ніж Баварія, у всій Німеччині. У нас є все: гори, ліси, річки, великі мегаполіси з хмарочосами, заводами та малі села, заховані десь у горах, куди індустріалізація ще не встигла пробратися. – Гордо повідомив Тео, ковтнув і продовжив: – Гендарк підняв нашу країну з економічної кризи та облоги ворогів, як зовнішніх, так і внутрішніх.

– Внутрішніх?

– Комуністів, у першу чергу, хоча консерватори та ліберали певний час також були доволі небезпечними.

– Для кого?

– Для Німеччини.

– І як саме?

– Невже не ясно? Спочатку всі вони ледь не змусили нас капітулювати, а потім намагалися змінити вектор нашого руху з провідної держави-переможця на васала Антанти. – На мить Генрі задумався: риторика Тео нагадувала Андеру його власні думки пізньої фази Ритму, коли більшу частину його душі вже складав Гендарк. Він кричав, розпинався та розтинав його душу щоразу гучніше й гучніше, доки Генрі сам не визнав себе ним. Мабуть, він помер саме того дня, а не тоді, у грудні, у небі над Парижем...

– Слухай, Тео, у мене є таке питання: яка ж основна мета Чорного Хреста?

– Пф! – Фиркнув хлопець, весело розсміявшись. – Мета полягає в контролі над державою, а отже, й у контролі над усіма нашими європейськими союзниками. Якщо ми хоч на секунду послабимо хватку, то розпочнеться нова війна. Комуністична Росія та Франція лише чекають нагоди, щоб напасти на нас, як і тоді. От тільки тепер вони становлять уже не стільки фізичну, скільки ідейну загрозу. – Із цими словами в голові Генрі спливло декілька фотографій попереднього життя, які він точно не міг забути.

«Боротьба починається з голови, а не з рук, – колись говорив Координатор, – складають руки лише тоді, коли ваш мозок уже не здатний боротися».

Що більше паралелей Генрі шукав, то більше їх і знаходив. Цей світ таки дослухався до його думок, але не тих, про які він писав до війни, коли ще був при свідомості. Навпаки: Європа почула його як генерала, загартованого в боях, розлюченого на світ та на свою оригінальну версію. У цьому новому світі, незважаючи на відновлену, покращену оболонку, вже не було ідей свободи, рівності та вільнодумства.

Хоча формально все це існувало, вирішальну роль у свідомості суспільства відігравало лише те, у що вірили люди, чим вони жили, як думали та як дивилися на світ.

Слухаючи Теодора, Генріх розумів, що народ дивиться на світ очима Гендарка. Він уже не стільки аналізує події довкола, скільки сприймає їх так, як його навчили це робити. Вони вже не думають про першопричину проблеми стільки, скільки приділяють увагу її наслідкам. Колись усі ці речі були фантазіями, що ринули від його другого «я», а тепер це була реальність, яку хотілося якомога швидше забути, зробити вигляд, неначе нічого немає. У Генрі вже не було ані сил, ані бажання щось виправляти чи хоча б намагатися виправити. Він лише хотів усвідомити повноту проблеми, яку вже не міг вирішити.

Коли він дивився на відбудований Страсбург чи, приміром, новітні технології, його серце раділо, а мозок заспокоювався, проте коли він починав спілкуватися з людьми, що й створили таке майбутнє, настрій одразу падав.

Тепер йому згадалася та розмова в книжковому магазині, де він купив «Темряву Майбутнього». Навіть люди, які багато читали та мали б доволі добре аналізувати інформацію, сприймали Гендарка як ідеального лідера, проте лише одна людина точно знала, яким він є насправді. Ця людина вже й сама прагнула розірвати зі своїм минулим усі зв’язки та зажити собі десь тут, у Баварії, спокійним та розміреним життям, яке не сколихне ані війна, ані чергова революція, ані, врешті-решт, та політика, яку провадить її копія десь у кабінетах Берліна.