Розділ 21 “Вдалині від істини”

Генрі стрепенувся, сіпнувся вперед і рукою збив лампу, що стояла на столі поряд з його кріслом. Оглянувшись навколо, йому одразу стало легше, адже його власна тінь вже не говорила до нього, не змушувала його приймати рішення, щоб відділитися від нього. 

Кімнату заливали яскраві сонячні промені, від чого на душі ставало веселіше. Це був чудовий день для прогулянки, яка пішла б на користь Генрі, виснаженому дивним сном. 

На мить йому згадався той день, коли багато років тому він так само прокинувся у цьому кріслі після нічної мандрівки. Тоді він майже не був знайомий з Амелією, геть не знав цього маєтку та відчував себе тут чужим. 

Проте сьогодні вперше за багато років він зрозумів, що це місце завжди було йому неймовірно близьким. Це пояснювалося не так спогадами чи предметами, пов'язаними із домом, як людьми, що мешкали тут. Ще ніколи він не відчував такого трепету у серці від думки про неї, як сьогодні, бо тільки вчора він дізнався про те, що насправді вона ніколи не покидала його, завжди знаходячись десь поряд. Якби він знав це тоді, то, може, і знайшов би вихід з Території Тіней значно швидше, ще до того, як почалися невідворотні зміни. 

Двері кімнати розчахнулися і до вітальні увійшов дещо схвильований Тео. 

– Я чув тут гучний звук. Щось трапилось? 

– Все під контролем, це все дрібниці. – Мовив Генрі, піднявшись із крісла, розім'явши спину та піднявши лампу з підлоги. 

– Саме хотів запросити на сніданок. Вже на секундочку аж дев'ята ранку! – Андер протер заспані очі, востаннє солодко позіхнув та прослідував за Тео, неспішно перевалюючись з ноги на ногу. У коридорі було доволі темно, адже освітлення зранку було вимкненим, тож Андер не зміг нормально роздивитися, як змінилися внутрішні кімнати “Фортеці Вершин” за час його відсутності. У напівтемряві, що вкривали ці звивисті довжелезні проходи, яскраві промінчики набували особливо містичних рис, немов світло чогось нового і радісного перепліталося із втомленими похмурими стінами, звідкіля на Генрі дивилися десятки портретів. На одному з них йому таки вдалося розгледіти себе. Так, саме себе. Не Гендарка, а Генріха. За життя ніхто не писав його портрета, тому скоріше за все його було створено завдяки фотографіям Андера, що лишилися в Амелі.

На полотні він стояв, прихилившись до тину, посеред широкої галявини й, прищурившись, дивився кудись вбік, не приховуючи широкої усмішки, що символізувала дещо більше ніж просто щастя.

Він не просто всміхався, а немовби сміявся глядачеві. Могло здатися, що він щасливий не від чогось конкретного, а радше від якогось абстрактного поняття, що заспокоїло його, дало йому нову надію і водночас забрало все. Придивившись ближче, Андер зрозумів, що на картині він сміється крізь сльози. Про це свідчила сльоза, що застигла на його лівій щоці, яка була в самому центрі експозиції, немов художник, що малював її, прагнув закцентувати всю увагу саме на ній.

Позаду Генріха височіли вкриті соснами Альпи, на вершечках яких ще розтав сніг. Сонячне проміння, таке ж яскраве як сьогодні, надавало картині особливих барв, що надавали їй певного позитивно-філософського настрою. Сам же Генрі на ній виглядав, як пророк, що осягнув всі таємниці буття, але не зміг із чимсь змиритися. Щось ранило його душу, від чого серце стискалося у грудях. Однак ця дивна усмішка майстерно ховала цей біль, тому, на перший погляд, картина не відображала нічого трагічного.

І все ж у зовнішності того молодого Генріха не все було так однозначно. Його біле волосся, що куйовдив на голові сильний вітер, немов прив’яло. Його права рука, що лежала на тині виглядала вкрай змореною, у той час, як ліва долоня була зібрала в кулак. Можливо, митець прагнув показати нам не лише відчай та радість героя, а і його гнів теж. Вірогідно, що єдиного однозначного мотиву на картині нема взагалі. Вона нагадувала пазл, кожний елемент якого є невіддільною, унікальною частиною чогось єдиного. Але чим був той єдиний, ідеальний образ, що об’єднав стільки дивовижних глибин Андерової душі? Чи знає про нього сам Генрі та як йому його знайти? Як-не-як всі думки поверталися до портрета, що був їх джерелом та символом водночас.

– Знаєш, спочатку я не повірив, що це, дійсно, ти… – Мовив Тео, підійшовши ближче до Генрі та звернувши погляд на портрет. – Насправді я ніколи не думав про тебе, як Генріха Андера. Для мене ти завжди був Гендарком, рішучим та неспинним.

– Розкажи мені про нього більше. Все ж таки він твій кумир. – Почувши це, Тео розсміявся і почав розповідь:

– Після війни завдяки блискучій Паризькій операції та загибелі на полі бою, він став першим генералом, що був повернутий до життя завдяки Клетверу. Це зробило його символом перемоги, надало йому якогось метафізичного значення, зробило його прикладом мужності та героїзму…

Він був першокласним оратором і в 1920 розпочав свою політичну кар’єру. У 1924 він створив власну політичну партію “Чорний Хрест”, яка згодом розрослася до таких масштабів, що перетворилася на всеімперську політичну організацію, що мала філіали у всіх великих містах держави. Думаю, не варто розповідати про те, що він був вправним письменником, адже ти й сам це знаєш. Краще зазначити те, що його книги ставали все популярнішими, аж доки у 1927  йому було присвоєно премію “Письменник року”. Тиражі його автобіографічних та політично спрямованих творів друкувалися мільйонами, що принесло йому великий статок. Зароблені гроші він вкладав у “Чорний Хрест”, що зробило його партію неймовірно популярною. В основному вона складалася із радикально налаштованих ветеранів війни та правих політиків Рейхстагу. Символічність її назви пояснюється прямим натяком на німецький національний хрест, що використовується в армії і вперше з’явився у 1813, коли було запроваджено орден Залізного Хреста. У роки Першої Світової цей орден отримали майже 5 мільйонів солдат, тому у післявоєнній Німеччині ця асоціація була доволі вдалою. Популістська пропаганда партії, підкріплена ненавистю до зовнішніх ворогів розхитувала німецьке суспільство до того моменту, доки по всій країні не поповзли чутки про напад, який ніби готується на імперію. “Чорний Хрест” виставляв правлячого канцлера та його партію як зрадиників, що не готуються до війни і готові легко віддати ворогам Прибалтику, Бельгію, і північно-західну Францію, що були так тяжко виборені завдяки війні.