Розділ 19 “Думками крізь час”

Амелі поклала руку на плече Генріха і прошепотіла на вухо всього декілька слів, від яких йому стало набагато тепліше:

– Я кохаю тебе так само, як і тоді. Не важливо, скільки часу ми йшли до цього моменту. Значення має тільки результат.

Вогонь за решіткою каміна тихо потріскував, кидаючи іскри у різні сторони. Здавалося, що одна з них ось-ось вилетить і змусить увесь дім зайнятися полум’ям, проте цього ніколи не станеться, адже портал каміну стоїть на великому камінному цоколі, куди долітають лише поодинокі іскри. Далі нього вони чисто фізично не вилетять. Це очевидно, але у це складно повірити. Дивлячись на близькість вогню, язики жовтогарячого полум’я серце все одно охоплює якась дивна тривога.

Її не можна пояснити чимсь конкретним. Це радше внутрішній крик, спричинений спогадами, пов’язаними із вогнем тих часів, коли він ніс не лише тепло, а й смерть. Генрі вже вкотре ловив себе на думці, що переносила його у Верден, коли він довго дивився на полум’я. Сам того не розуміючи, він переносився із матеріального світу у світ думок, ідей, спогадів. Це була ніби зменшена версія Безмежності, де навколо нього у вигляді картинок, сяючих зір та комет пролітали тисячі варіантів розвитку подій. Він бачив і розумів їх усіх. Він не міг пояснити, що саме бачить, бо це було занадто складно. У такі моменти Андер одночасно дивився у всі сторони, у всі полиці своєї уяви, не розрізняючи їх поодинці. Його свідомість працювала, неначе копія Безмежності, нескінченно розгалужуючи спогади та видозмінюючи їх. Так він і бачив світи, у яких все сталося інакше, де він ніколи не розлучався з Амелією, де ніколи не починалася війна, де Ритм ніколи не завдавав удару, якого він не був здатний витримати.

Усвідомлення всієї абсурдності його ситуації він міг зрозуміти лише тепер, коли Ритм був глядачем, а не творцем його долі. Насправді свобода ніколи не була чимсь абстрактним. Її суть полягала в тому, що людина є власним творцем свого шляху, незалежно від того, хто вона, що робить і як думає. 

Колись всі люди починали з  однієї ланки, маючи рівні права та обов’язки. Всі мали однакові сили та можливості, розум та думки, емоції та відчуття, проте кожен використав отримане, як хотів: одні не витримали власного інтелектуального багажу, втративши все та звалившись до найнижчих рівнів ієрархії, а інші навпаки досягли ще більших висот.

Це були ті часи, коли Всесвіту або як правильніше сказати – Безмежності ще не існувало у матеріальному вигляді. Тоді все існувало у вигляді енергетичних імпульсів думки. Всі могли бути тим, ким хотіли; робити, що хотіли; створювати, що хотіли. Уява більшості людей та інших форм життя не могла створити нічого більшого за груди каміння – астероїди чи метеорити. Проте знаходилися істоти, які були здатні розширити межі власної свідомості настільки, що творили величезні планети, системи, галактики! І навіть серед найкращих були ті, хто прагнув більшого, кращого, реальнішого… 

Їх називали творцями Ритму – тими, хто вперше переніс життя у матеріальний світ, хто вдихнув у планети барви кольорової палітри та істот, що проживатимуть у світах, де межі вже існують. Після того як життя набуло звичних нам форм, виникло питання стосовного того, як же його контролювати. Життя розросталося у величезному Модуляторі реальності – праобразі нашого Всесвіту, і в тогочасному суспільстві багато хто замислився над тим, аби нарешті відправитися у той далекий та незрозумілий фізичний світ Модулятора. Багато хто виступав проти такого рішення, адже всі прагнули зберегти безмежність своїх можливостей. У той момент вперше за всю історію життя відбувся прецендент, коли колективного рішення не вдалося ухвалити. Через це творці Ритму – найвеличніші істоти тих часів, що мали практично безмежні інтелектуальні можливості, створили Ритм Життя, слово якого відтоді стало законом. Для того, щоб його створити, творці витратили мільйони років, забираючи частинку свідомості кожного індивіда та складаючи їх усіх у величезну картину, що мала б завжди приймати ідеальні, абсолютно правильні рішення. 

Першим таким рішенням було створення матеріальної Безмежності та розподілення всіх істот у ній за принципом їхнього розуму та досягнень. На основі цього виникла ієрархія усіх форм життя, у тому числі й людей.

Коли з’явилися первісні люди, почалася історія людських Ритмів. Ті, хто досягли вершин у доматеріальному світі, отримували більшу фізичну та розумову силу, ставали генералами, відкривачами, науковцями, дослідниками… Одним словом вони отримували все, проте не віддавали нічого. Таким чином у матеріальному світі вперше з’явилися такі речі, як жадоба, гординя, гнів і жорстокість. Ритм розумів це, тому прийняв рішення, яке багато кому не сподобалося – він обмежив матеріальне життя до певного циклу існування та зробив так, щоб доля всміхалася не улюбленцям колишнього світу, а тим, хто заслужив цього вже тут, на Землі. 

Якщо підвести все вище сказане узагальнено, то вийшло так, що щаслива людина сьогодні багато зробила заради цього у минулому житті і навпаки. Цей цикл повторювався сотні разів із кожною людиною і кожного разу людина сама й писала свою власну історію майбутнього життя, перебуваючи у моменті теперішнього.

Генрі не пам’ятав, звідки він це знає. Ця інформація просто завжди була поряд із ним, у його власній бібліотеці думок, яку він знайшов, коли ще був Тіньовим. Це ТГ показав йому дорогу до цього сховища знань всередині величезного дерева, яке завжди купалося в сонячному промінні. Саме там Філіп і згадав про сонячне світло, що манило його своїми спогадами. Там до нього прийшло усвідомлення того, чому він стільки страждає, що він накоїв у минулому і як воно повернулося до нього у наступному циклі існування.

Його життя, мабуть, є найяскравішим прикладом того, як працює Ритм. Генріх Андер не просто так мав ідеальне життя до початку війни, адже він заслуговував на нього і не мав зіткнутися із жодними труднощами, але щось пішло не по плану… В один момент він втратив усе, що цінував і залишився сам. Це може означати лише те, що в кінці попереднього циклу він зробив якусь велику помилку, що зіпсувала фінал наступного життя. Проте що ж це могло бути? Чому тоді Вільям не потрапив у таку ж ситуації, коли увесь світ тисне на тебе? Чому?! Вільям і Генрі були однією і тією самою людиною, що змінила світ, багато років тому, але схоже за її помилки вони розплатилися по-різному. Генріха треба було зламати та знищити, а Вільяма – нагородити силою та здатністю змінювати реальність. Омега буквально дозволила йому зробити своє життя таким, яким він хотів його бачити. Він отримав усе, про що мріяв, а Генрі? Генрі ж потрапив у ситуацію, яка зламала його ізсередини. Його війна тривала не тиждень, як у Віла, а довгі чотири роки, кожний день яких він не хотів навіть згадувати.