Розділ 18 “Живий спогад”

Теодор натиснув на дзвіночок у дверях, що сповістив мешканців маєтку про його повернення. 

Голова Генріха гуділа. Він відчував, як у жилах піднімалася температура, а тіло вкривав піт. Він розгублено дивився перед собою, не розуміючи, що відбувається. Андер занадто довго перебував у стані трансу, тому навіть не помітив, як опинився на ганку маєтку. Думками він досі застряг у підсвідомості Тео, де на тому клятому горищі лежала фотографія Гендарка. Невже він є кумиром Теодора? Якщо так, то чому він прагне це приховати? Чому саме ця думка є панівною у його голові? 

Генрі таємниче подивився на співрозмовника, що вже втретє тиснув на дзвінок. Він був таким же вже втретє тиснув на дзвіночок, нервово переступаючи з ноги на ногу. Він був вкрай непосидющою та водночас доволі філософською особистістю. По дорозі до найбільшої таємниці Тео, Генрі помітив на горищі ще купу різноманітних паперів, записів та листків, хаотично розкиданих то тут, то там. Краєм ока Андер встиг прочитати декілька з них і здивувався ще більше – майже все написане в цих уривках було ніби злизано з його власних записників, творів та щоденників. На двох листочках взагалі були цитати з “Темряви Майбутнього”. Ця книга буквально переслідувала його, де б він не опинився і кого б не зустрів. Однак не це хвилювало Андера. Найбільше його непокоїла власна підсвідома схожість із Тео, який думав так само як і він, записував думки, як він, вирізнявся своїм особливим характером, як він. 

Генрі підійшов на крок ближче до Тео, прищурившись та зазирнувши у самісіньке його обличчя. Ліхтарі, що висіли на стіні біля дверей, дозволили йому краще роздивитися свого напарника, із яким вони пройшли не один кілометр. 

Щось у рисах його обличчя було занадто схожим на нього: чи то густі брови, чи маленькі очі, чи пишна шевелюра – сказати складно.

– Це він. І ти це чудово знаєш… – Тихо мовив ТГ, після чого Генріху враз стало якось не по собі. На мить вся картина вималювалася перед його очима у вигляді кінофільму, що тривав всього одну секунду, проте надав Андеру можливість зрозуміти, ким насправді є Теодор.

Двері рвучко відчинилися. По спині Генрі пробігли мурашки. Страх впереміш із невимовною цікавістю пройшовся його тілом.

Він знав, хто стоїть у двох метрах від нього, проте не міг повернути голову, неначе якась сила не давала йому цього зробити. Андер просто таки застиг на порозі, не дозволяючи собі жодного руху. Паніка перетворювалася в ейфорію, а потім знову набирала жахаючих образів. Страх змінювався цікавістю, а цікавість – нервовою напруженістю. Врешті-решт він глибоко зітхнув і зробив один рух головою, пильно подивившись в молоде обличчя Амелії, що постарішало максимум на років десять, проте лишилося не менш привабливим. Декілька секунд вона просто здивовано дивилася на нього, не розуміючи, хто ж цей дивний гість. Проте спогади виринали з глибин пам’яті швидко, і портрет того молодого Генріха теж відновився у її голові. Вона хотіла, але не могла повірити, збагнути чи уявити, яким таким дивним чином та людина, що одного разу просто зникла, повернулася до неї. Це був аж ніяк не Гендарк. Це був справжній Генрі, якого вона знала краще за інших і відрізнила б серед мільйона копій. Хоча зовнішньо він дещо і змінився, проте для Амелії це не було перепоною. Вона завжди була третьотипницею і відчувала те, що інші навіть уявити не моглли. Зараз вона знову бачила перед собою того, кого знала не стільки завдяки обличчю, скільки завдяки душі. На її очах виступили сльози. Андер теж не міг стримати їх. Щось болісно кололо в очах, змушуючи емоції вирватися на свободу. 

Між ними завжди був сильний зв’язок, і час не зміг його зіпсувати. Навпаки – він лише посилив його, додав нових гілок, наситив барвами спогади, пролив світла на давно забуті радості.

Амелія кинулася в обійми Генріха, вже не стримуючи емоцій. Генрі притиснув її так близько до себе, немов вирішив розчавити під вагою своїх власних думок. Він не міг промовити ані слова, адже всі слова тут були зайвими.

– Мені було боляче, коли ти зник першого разу, – схлипуючи мовила вона, – Але найжахливіше було втратити тебе ще й вдруге.

– Вдруге?! – Генрі подивився на неї таким поглядом, немов йому повідали найголовнішу таємницю Безмежності. Здавалося, його очі от-от вийдуть з орбіт, а волосся підніметься дибки. – Це ж не може бути правдою… Це ж…

– Це все Ритм, мій любий. Тільки він. Не варто прикидатися. Це я, Хелен, і тепер нас ніхто не розлучить втретє…

Остовпілий Тео, який не розумів геть нічого лишень витріщився на пару. Схоже його здивування було більшим ніж у всіх інших разом взятих.

– Можливо, зайдемо в будинок і там вже все обговоримо? 

– Гарна ідея! Тео, постав чаю, нам із Генрі необхідно багато що обговорити.

– Але звідки ти знаєш його ім’я? – Не вгавав шокований Тео.

– Про все згодом… Ми з ним добре знайомі. Ми будемо у вітальні. Нам потрібно зовсім трохи часу…

Всі троє увійшли до маєтку, який хоч і дещо змінився за останні 19 років, одначе особливо не здивував Генріха, який прожив тут пів року. Але як же це було давно! Просто складно укласти в голові, що після всього, що з ним сталося, він знову стоїть тут.

– Ходімо! – Гукнула Амелі, кличучи його до дивану, що стояв перед каміном вітальні.

Серед нових елементів інтер’єру можна було б відзначити лише декілька нових портретів на стінах, багряні килими з химерними візерунками на підлозі та центральний столик між шкіряними каштановими диванами. 

Генрі повісив плащ на гачок при дверях і легкою ходою прослідував за Амелією, радіючи не лише скорому відпочинку після важкої дороги, а й можливості знову поговорити з людиною, якої не бачив стільки часу, якщо не враховувати тієї історії із “Смарагдовими Садами”