Розділ 17 “Очі минулого”

Вдалині між деревами замайорів вогник. Цього разу це був не світлячок, адже світло було сильнішим, хоч і знаходилося набагато дальше. Генрі прищурився, намагаючись розгледіти джерело світла, проте ніяк не міг зрозуміти, що саме бачить. Вогник рухався, то з’являючись, то зникаючи за деревами. 

Андер звернув із дороги, попрямувавши просто на світло, що манило його особливо сильно. Дивлячись на нього, він одночасно відчував тепло та занепокоєння, неначе той, хто давав його був доволі харизматичною людиною. 

Та чи людина була це вершті-решт? Чи може, це теж світлячок, світло якого посилилося в результаті оптичної ілюзії? А що як це взагалі – примара, створена уявою Генріха? 

Але чоловік впевнено пробирався крізь хащі, із кожним кроком наближаючись до мети. Незабаром всі його темні, містичні думки розвіялися, коли він побачив силует подорожнього, що не йшов стежкою, а рухався навпростець. Схоже, що він добре знав цей ліс і орієнтувався на місцевості, тому Генрі, не довго думаючи, крикнув:

– Агов! Почекайте! – Постать завмерла, повільно розвертаючись.

– Хто ви? – Спантеличено спитав молодий юнак із великим скаутським рюкзаком та у формі, спеціально призначеній для подорожей. З першого погляду, складалося враження, що мандри – його хоббі. Його чорні очі увесь час метушливо зиркали то туди, то сюди, неначе він ховався від когось.

– Мене звати Генрі. Чи не могли б Ви, будь ласка, допомогти мені дістатися Інгердвіля? Боюсь, я збився з дороги. Було б непогано хоча б зрозуміти, куди йти.

– Он як, – хлопець широко всміхнувся, показавши зуби та додав: – тоді гайда зі мною! Нам по дорозі!

– Гаразд, дуже дякую! Виходить, що мені неймовірно пощастило о такій порі зустріти тут людину, яка все знає.

– Та що там все… Я просто місцевий. Ото й усе. Звичайно, знання у мене є, проте генієм я себе не вважаю.

– А кого вважаєш? – Поцікавився Генрі, швидко крокуючи поряд із новим напарником.

– Складно сказати. Всі геніальні по-своєму. Наприклад, вчені ідеально знають галузі, в яких працюють, проте, опинившись у надзвичайній ситуації, де нічого не тямлять, не зв’яжуть докупи навіть двох найпростіших фактів. Вони мислять занадто прямо, якщо так можна висловитися. Себто, вони бачать та аналізують лише те, що хочуть, а не що могли б. Багато хто з них навіть не здатні розкрити свій потенціал, через недостатній філософський розвиток… А от філософи – люди куди цікавіші, проте надзвичайно непрактичні. Вони зводять елементарні речі до високих понять, які простолюду годі й уявити. Можливо, саме тому їх і так поважають.

– А можливо, це через те, що багато з них – третьотипники… – Таємниче промовив Генрі, після чого запала тиша.

– Може, перейдемо на “ти”? – Раптом спитав хлопець. – Просто про третьотипників я якось не чув від слова нічого.

– Гаразд. Якщо простими словами, то це певні люди, які бачать цей світ інакше ніж інші.

– Наприклад?

– Наприклад, як ми з тобою!

– Звідки ти знаєш, як я бачу цей світ?

– Звідти, що я бачу у тобі дуже гарні риси, притаманні багатьом третьотипникам: характер, мислення, інтерпретація… – Мандрівники вийшли на галявину, де було доволі просторо і знаходилося приблизно десятеро пеньків, на місці яких колись були дерева. Раніше цього тут не було. Генрі знав це, але не міг довести, бо його спогади були дещо понівечені часом та Ритмом. Шкода, що навіть цей ліс тепер видається йому іншим – не таким маштабним та загадковим. Тепер вже нема і того екстриму, що був тут холодної зими 1915 року. Тепер все було чітко і зрозуміло. Цей хлопець додав у його подорож нотку логічності, і Генріху це подобалося. Здавалося, що складний пазл враз вималювався перед очима власника, і тепер залишається тільки втілити думку в життя.

– Звідки ти? – Ні з того, ні з сього спитав співрозмовник Генрі, чим дещо здивував останнього. 

– Е-е-ем, зі Страсбурга.

– А яким чином тебе занесло аж сюди? 

– Все це через моє минуле. Я винен у ньому, тож тепер вся відповідальність лежить винятково на мені, – сумно мовив Генрі, натягнувши легенько посмішку та додав: – До речі як тебе звати? Просто якось дивно, що ми вже стільки йдемо, а навіть не познайомилися як слід. 

– Дійсно. Ти правий. Коротше мене Теодор звати. Мені 19 років. А тобі скільки? 

– Двадцять… – Генріх на мить замислився, адже його справжній вік був різним у різних світах. Довго обмірковувати запитання не було сенсу та часу, тож він назвав свій вік до початку Ритму. – Двадцять чотири. 

– Ти вже завершив університет? 

– Власне так… Страсбурзький університет… Філософський факультет… – Перед очима Генрі попливли найприємніші спогади давно забутих часів навчання там. Обличчя друзів, нові відкриття, філософські дискусії із лекторами та його перші ораторські виступи. Здавалося, він дивиться цілий кінофільм, а не просто згадує минуле. Ці часи припали на пік його творчості, коли ідеї били ключем, а рука писала сторінку за сторінкою, не зупиняючись ні на мить. Тоді він бачив світ зовсім іншими очима, наївними, дурними, але справжніми. Він не створював навколо себе ілюзій та ніколи не намагався подати себе таким, яким не був, адже правда завжди влаштовувала його так само як і життя. У ті часи він, дійсно, жив спокійно, насичено, безтурботно. 

Генрі дуже любив дивитися на захід сонця, коли небо набуває витончених червоно-жовтих та Пурпурове-фіолетових кольорів. У такі моменти він відпускав усі думки, насолоджуючись моментом та відчуваючи сьогодення без допомоги бонусів ТГ, без ілюзій, без страху та без болю. Це життя йшло неймовірно швидко. Місяць видавався одним днем, а рік – тижнем. Тоді він прагнув зрозуміти цілісінький світ, доторкнутися до його таємниць та загадок, пізнати справжній образ самого  себе.