Розділ 16 “У темряві лісу”

У дорозі Генріх незчувся, як настав вечір. Автобус стояв перед лісом, освітлюючи фарами порожній шлях. У салоні лишилося тільки двоє: водій та пасажир, що поспіхом покинув кабіну, із жахом думаючи про те, як тепер буде добиратися до будинку. 

– Того разу нам із Матео теж не пощастило – довелося прокладати дорогу просто посеред зарослів вночі та ще й у мінусову температуру, коли навколо все було вкрито снігом!

– От бачиш, тепер зимового екстриму немає. Ритм пом'якшився як-не-як! – Пожартував ТГ, підсміюючись над Андером за його хвилювання. – Можливо, ще трохи – і справи взагалі підуть вгору! Тепер ти вільний птах, що бороздить над просторами нового старого світу, адже все нове – то давно забуте старе.

– Мушу визнати, ще ніколи ці слова не видавалися мені настільки правдивими. Більше того, я не був палким прихильником всієї цієї простої філософії життя. Я завжди шукав речей більших, значніших, важливіших… – Чоловік увійшов на території лісу і одразу помітив добре протоптану стежинку, якої тут раніше не було. 

Не довго думаючи, він вирушив нею у напрямку вглиб лісу. Навколо грали свою дивовижну мелодію цвіркуни, оживляючи зловісну темряву, що повисла навколо. Лише подекуди місяць та зорі пробивалися крізь гілля дерев, освітлюючи дорогу, що постійно змінювала траекторію, кудись звертала, утворювала петлі та найхимерніші криволінійні маршрути, які міг подолати лише надзвичайно уважний та впевнений мандрівник. 

Коріння тихо потріскувало під ногами Генріха, втомленого, але рішучого у своїх діях. На мить йому в око впав вогник, що ледь жеврів у суцільній темряві. Придивившись до нього, стало зрозуміло що це – світлячок. Подорожній прискорив крок, рухаючись у напрямку сяючого об’єкта, що тягнув до себе якоюсь дивною, майже казковою атмосферою. 

Не минуло й хвилини, як навколо були вже десятки, сотні світлячків, що кружляли то тут, то там! Здавалося, що хтось розкидав по чорній скатертині зорі, які рухаються, спалахують та зникають десь між стовбурами сосен та ялин, від яких іде приємний пряний дух. Це все нагадувало йому про часи цілковитого поєднання із природою саду блакитних дерев світу зі світу Вальфронії. Там він проводив стільки часу, сподіваючись розширити свій кругозір, що, мабуть, злився із тими екзотичними рослинами, які на перший погляд, не були якимись особливими.

Навіть земля, вкрита мохом, чомусь нагадувала Генріху про минуле, а саме про килим у його кімнаті в Страсбургу, що був неймовірно м’яким та ворсистим.

Сови перегукувалися між собою короткими, лункими криками, напружуючи Генріха своїми містичними голосами, що на мить продирали нічне мовчання і замовкали так само неочікувано, ніби нічого не сталося. 

Холодний вітерець пробирав тіло до кісточок, збуджував розум та змушував очі Генрі вдивлятися у темряву, попереду себе. 

Було у цій глушині щось потойбічне, містичне, незбагненне тим, хто ніколи не бував на дикій природі за межами свого міста. 

Гілля дерев легенько шелестіло. Здавалося, що хтось пробирається крізь хащі. У душі Генрі панував неспокій – він картав себе за те, що не взяв ліхтарик вдома, а натомість поїхав чортзна-куди з одним рюкзаком, де більшість інвентару займала провізія. Окрім цього, там були документи, посвідчення та різноманітні нотатники, щоденники, записники. Це були його єдині джерела зв'язку із минулим. Раніше він багато писав, нотуючи своє життя аж до відправки на Верденський фронт. Після тієї битви він розірвав усе, що поєднувало його із Матео, Амелією та Страсбургом. Тоді він поставив жирну крапку на всьому, заради чого жив, боровся. У його душі панувала лише ненависть та бажання помсти світові, ворогам та головне – Ритму, що зламав його внутрішньо. 

– Навіть складно уявити, що відчуватимуть вони, коли побачать і згадають мене. У їхній пам'яті я лишився жорстоким зрадником, що кинув усіх їх заради власних ідеалів, наробив купу помилок, а потім втратив усе, тим самим досягнувши ще більшої винагороди… – Мабуть, ніхто вже й не пам'ятає того справжнього, живого Генрі, яким він колись був. Люди схильні найкраще бачити та розуміти лише теперішнє, адже минуле може змінюватися у нашій пам'яті, набуваючи ознак ілюзії, а майбутнє завжди видається нестабільним та загадковим, немов це уривок з детективного фільму, де всі герої та події нам невідомі. 

За свої життя Генрі побував у трьох різних часових вимірах – у Страсбурзі минулого, Вальфронії майбутнього та у світі теперішнього, де він власне і є зараз. Насправді лише тут він відчуває себе собою, людиною, а не машиною, автономною одиницею, а не гвинтиком, творцем свого шляху, а не виконавцем написаного сюжету. У двох попередніх світах всі  прагнули тільки його використати: Імперія часів Першої Світової – щоб перемогти у війні, Омега – щоб знайти відповіді, Тетраель – щоб встановити свою гегемонію, а Ритм – задля виконання свого призначення. Він завжди був головним елементом, завдяки якому механізм працював на користь всіх тих, хто керував ним. 

Саме влада завжди була тим, чого Андер прагнув не через багатство чи вплив, а тільки заради того, щоб нарешті знайти себе, відкинути всіх фальшивих союзників та зрозуміти свою здатність бачити Безмежність. Ще ніхто до нього не міг навіть  збагнути те, наскільки значущі речі він відчував. Його душа була здатна вмістити у собі стільки знань, інформації та емоцій, що її запросто можна було б назвати комп'ютером. Єдина проблема полягала в тому, що всі ці речі лишалися у його голові, адже передати справжній сенс цих образів не міг жоден матеріальний об’єкт Всесвіту. Саме тому у ранній молодості він взявся за письмо, адже слова завжди вабили його своєю багатозначністю, милозвучністю, духовністю. Ними можна було пояснити те, що не підлягало поясненням у фізичному розумінні.