Розділ 15 “Місто з новим обличчям”

Ще здалеку коли потяг тільки наближався до міста, перед Генріхом постали контури масивного міста, чиї хмарочоси здіймалися над приміськими селами, де будинки були невеликими, проте надзвичайно охайними. 

Густий дим, що йшов з височенних труб заводів вкривав міське небо, частково навіть ховаючи сонце, чиї промені ледь пробивалися до землі. 

Тепер за вікном проносилися вже не краєвиди безтурботної та простої природи, а грандіозні заводи та фабрики, цистерни та довжелезні складські приміщення, де могли б уміститися сотні тон провізії. Навіть складно було уявити, наскільки розбудувалося місто за ці роки! Воно буквально перетворилося на справжнісінького промислового гіганта, рівень індустріалізації якого побив усі можливі рекорди. 

Потяг виїхав на залізнодорожній міст. Під ним же знаходилася автострада з тисячами автівок, що стояли в заторах.

Складно було сказати, скільки  кількість автівок зросла у десятки, сотні разів порівняно з 1915. Місто було неймовірно складно впізнати через його масштаби, кількість хмарочосів, величезні площі з колонами та пам'ятниками, парки з фонтанами та акуратними доріжками, широченними проспектами та бульварами, де між сотень найрізноманітніших крамниць пересувалися тисячі містян, кудись поспішаючи, передивляючись щось у своїх радіофонах та перемовляючись між собою. Важко сказати, скільки годин тримався цей затор, адже кінця цій довгій вервечці машин Генрі не бачив.

Потяг же тим часом почав зупинятися, адже вокзал був  вже близько. Андер потягнувся до полиці, щоб дістати свою сумку та заодно дещо розім’ятися – через незручну позу сну, його спина та шия дещо боліли, але на настрій чоловіка це особливо не вплинуло. Йому було вкрай цікаво подивитися на те, у що перетворилося колись спокійне та майже неіндустріалізоване південнонімецьке місто. 

Тим часом потяг почав гальмувати – перші платформи замиготіли за вікном, швидко з’являючись та зникаючи. Свого рейсу на вокзалі чекали сотні людей у капелюхах, піджаках та жакетах. Цей натовп аж ніяк не був схожим на той, який стояв тут у 1915, коли Генріх вперше приїхав до міста. Тоді на цьому пероні були лишень втомлені каліки на милицях, солдати у сірих шинелях із закам’янілими сумними обличчями та робітники заводів і фабрик у брудному, непраному одязі. Андер із сумом згадував як він, виходячи на той перон, не міг відвести погляду від медсестер, що виносили поранених на ношах та змучених офіцерів, що мовчки курили в сторонці. У його пам’яті досі стояло лице якогось старого дідуся, що дивився в нікуди, спершись на свій дерев’яний ціпок. Він не рухався, не говорив та майже не моргав. Його можна було прийняти за статую, що своїми думками знаходиться поза межами цього світу.

Тепер же, коли Генрі впевнено крокував вокзалом, порівнюючи теперішнє із минулим, його охоплювали, безперечно, радісні думки, повні надій та сподівань на те, що війна більше ніколи не повернеться ані до Мюнхена, ані до Страсбурга, ані до Німеччини загалом. 

– Після всього цього Європа вже ніколи не стане колишньою. Ми не можемо повторити тих жахливих подій ні в якому разі. – Подумки проказав він, покидаючи будівлю вокзалу та виходячи у галасливе та людне місто.

Першим, що спало йому на око, був автобус із номером, який він чудово пам’ятав, коли 19 років тому їхав ним на кладовище провідати могили полеглих друзів. Саме там він і зустрів Матео, візити якого співпав із Генріховим. Саме тоді Матео помітив золотий годинник загиблого чоловіка Амелії на руці Андера. Бергман не одразу зрозумів, що хлопець знайшов годинник на полі бою, а Генрі навіть подумати не міг про те, яке значення матиме ця річ для його майбутнього. 

Матео завжди був досить забобонною людиною, що вірила у знаки та шукала їх де завгодно. Зокрема, і той випадок на кладовищі змусив Матео подивитися на Генріха вже не як на свого підопічного солдата, а на людину, яку доля звела із його сім’ю. 

Вже ввечері Генрі був на потязі до містечка, де і знаходився маєток Бергмана – Фортеця Вершин.

Повернувшись зі своєї задуми, Генрі прочитав маршрут автобуса на боковому вікні автівки, помітивши неймовірно цікавий збіг – маршрут змінився і тепер підходив йому, адже кінцевою зупинкою були околиці містечка Матео! 

Не вірячи власним очам, Генрі підійшов ближче, перечитуючи маршрут знову і знову, аж доки він не почув, що двигун автобуса і завівся, і він от-от поїде. Чоловік швидко застрибнув до практично повністю порожнього салону та заплатив за проїзд суму, вказану на оберненому боці скла позаду таблички маршруту руху. Водій, краєм ока поглянувши на гроші та глибоко позіхнувши натиснув якусь кнопку і двері автоматично зачинилися. Генрі із певним відчуттям занепокоєння присів біля вікна та відсунув штору. 

Складалося відчуття, що він їде на якусь важливу місію, де від його дій залежать життя багатьох людей. Цікаво також і те, що не так і давно, це було правдою, а він визначав життя тисяч галактик… Та чи був це повністю він? Чи свідомі були його дії? Чи приймав він рішення самостійно? Чи не керувався він голосом Фейліха у голові та у душі? 

Генрі вже вкотре відкинув ці надокучливі думки, намагаючись просто насолодитися вишуканою архітектурою міста, його громадними проспектами, по яким автобус просто-таки летів на повній швидкості, не звертаючи уваги ні на які обмеження. Машина тряслася, підстрибувала, рипіла, але не зменшувала швидкості. Разом із нею пролітали і всі ті будинки з портиками, арками та різьбленими фасадами, на яких Андер хотів би затримати око, та не міг оскільки не встигав розгледіти деталі. Він бачив лише будинки в цілому, що в принципі теж його задовольняло.