Розділ 14 “Краєвиди зі спогадів”

14 серпня 1934 року

Генрі сильно струснувся та боляче вдарився лобом об скло. Голова була якоюсь важкою, що було наслідком неймовірно дивного, незрозумілого сну, де до нього впродовж усього сновидіння говорив якийсь чоловік. Його обличчя Генрі не бачив. Воно ховалося у тіні, хоча кабінет він пам'ятав доволі добре. 

Протерши очі, Генрі оглянувся детальніше. Він сидів у напівпорожньому вагоні експреса до Мюнхена, що виїхав о першій годині ночі зі Страсбурга. 

Увесь вечір був немов у тумані, адже Андер відрубився майже одразу, коли присів на своє сидіння. Ані поруч нього, ані перед ним не було жодних пасажирів. Схоже цей маршрут не користувався особливою популярністю. За вікном відкривався приголомшливий вид на гірську місцевість, де між пісками розкинулися просторі зелені галявини, на яких паслася худоба. Часом траплялися невеликі села, будинки яких мали надзвичайно гострі дахи, щоб зимою сніг легко падав вниз, а не накопичувався на будинках.

Проте зараз було літо, тепле й невимовно гарне. Квіти вкривали зелені долини всіма можливими кольорами. Здавалося, що між чорними гірськими нагромадженнями всіма своїми відтінками сяє веселка, насичена та яскрава. 

Генрі так добре пам'ятав ці місця, що завжди асоціював свої найкращі часи навіть не із життям у Страсбурзі, а саме із перебуванням тут, у Баварії, у Фортеці Вершин, чиї обриси дещо розпливлися у його пам'яті. Ті пів року, які він прожив у фамільному маєтку Бергманів були такими справжніми, живими, безтурботними, що зараз вони більше нагадували сон чи реальність. Баварська природа пробуджувала приємні спогади з глибин його пам'яті, пошкодженої впливом Ритму. Ці густі ліси стільки років лежали у глибинах його свідомості, що вже більше видавалися фантазією, аніж реальністю. 

– Скоро вже буде твоя станція у Мюнхені. Раджу тобі якомога швидше відкинути всю сонливість. Сьогодні важливий день, пам'ятай це. – Мовив ТГ, сам при тому ліниво позіхаючи. 

– Дійсно. Навіть складно повірити, що я побачу Фортецю Вершин після стількох років… Як думаєш: вона згадає мене, враховуючи те, що моя зовнішність не змінилася? 

– Це гарне питання, але я не думаю, що вона повірить тобі. Скоріше ти будеш схожий на самозванця, аніж на справжнього Генріха, якого вона кохала. – Андер враз посмутнів усім своїм видом, неначе над ним нависла чорна хмара. 

– Але ж самозванець не може бути точною копією оригінальної людини. Всьому врешті решт мають бути межі!

– І це каже людина, яка була як ніхто близька до Безмежності. – Хмикнув ТГ, намагаючись пожартувати. – А якщо серйозно, то оригінальним Генріхом у цьому світі вважається саме Гендарк, адже саме йому належить тіло того колишнього Генрі.

– Проте йому не належить моя душа.

– Як показує практика, не потрібно мати душу, щоб керувати, впливати та приймати доленосні рішення. Люди, які спираються винятково на свій холодний розум чудово з усім цим справляються.

– Питання у тому як…

– Згоден із тобою. Проте хіба хтось питає “як”? Всім цікавий результат, а не шлях до нього, як не дивно. – Сумним та дещо збентеженим поглядом Генрі дивився на пролітаючі за склом краєвиди хвойних лісів із пишними ялинами та соснами, неосяжних долин та стрімких ущелин, на дні яких шуміли гірські річки. Все це нагадувало чоловікові про якусь особливу гармонію, яку він, щоправда, не міг описати. Вона поєднувала всі найвіддаленіші куточки його душі невидими вузлами, з’єднуючи розум із душею, тіло із думкою. 

Він розумів, що цей світ досяг ідеалу як матеріального, так і духовного, проте чи зможе він зберегти це? Закони Ритму працюють так, що одне неможливе без іншого. Якщо цінності суспільства похитнуться, то наступним кроком буде руйнування самого суспільства. Те ж саме відбудеться якщо саме суспільство зруйнується першим.

Зелений колір розслабляв око. Він уособлював ту гармонію, про яку завжди мріяв той Генрі, яким він колись був. У зеленому він вбачав ту свободу думки, що здатна вести людину до розуміння неосяжності навколишнього світу. Коли горизонти розуміння ширшали, людина сама починала дивитися на цей світ іншими очима, справжніми, живими. Людина живе доти, доки мислить, доки прагне мислити. Коли ж вона довіряє свої цінності та думки до рук когось іншого, то апріорі стає його маріонеткою. Достатньо лише повірити, надихнутися непохитною волею того, хто несе ідею. Можливо, саме ідея рухає світом, проте частіше виходить, що світ рухає ідею, надаючи їй всі необхідні умови для того, щоб розквітнути, загартуватися у суспільстві та паралізувати його здатність мислити. 

Саме тому Генрі завжди хотів, щоб люди також поглянули на цей світ крізь ту призму Безмежності, якою володів він. Він хотів донести до них найпростішу та найсильнішу ідею водночас – все те, що рухає вами є справжнім доти, доки воно не є зброєю у руках тих, хто керує вашою свідомістю…