Розділ 13 “Завжди поруч”

У просторій кімнаті, стіни якої були з червоного дерева, а червоні килими – з дорогого шовку, панував солодкуватий цигарковий запах, у якому змішувалися нотки в'яленого тютюну з легкою ванільною ніжністю, присмаком меду й карамелізованих листків. 

Дим клубочився в кімнаті, нагадуючи атмосферу якоїсь маленької, але затишної кав'ярні, де за вікном йде дощ, а всередині так тепло й світло. 

Помаранчеве освітлення ламп ідеально пасувало до загального напівтемного стилю кімнати. По підвіконню барабанили краплі дощу, створюючи такий сильний і водночас простий звуковий ефект! Власник цієї кімнати обожнював таку погоду, такий звук, таке натхнення. Він сидів у своєму громадному кріслі з вигнутою спинкою, що заверталася у кільця у своїй вищій частині, нагадуючи більше хвилю, аніж місце для сидіння. На широкому, масивному столі із безліччю ящиків лежали мапи, книги, записки та фішки у хаотичному, на перший погляд, порядку. Одначе, якщо б ми придивилися до всього цього уважніше, то зрозуміли б, чим насправді зайнятий розум власника. На великій карті Європи було безліч штучних домальовок на кшталт ліній та рисочок, спрямованих у бік прикордонного Парижа, Орлеана та Ліона. Фішки ж відповідали кількості та складу військ з обох сторін, а заштрихована територія показувала, скільки землі мала б захопити німецька армія у перші дні гіпотетично вторгнення. За цим планом війська Центральних держав мали б досягнути Атлантики всього за тиждень, взявши столицю Франції у перші дні війни. 

Власник кабінету, якому на вигляд було під сорок років, зробив глибоку затяжку та видихнув з усмішкою на обличчі. Чорні брови дещо припіднялися вгору, а рука кинула окурок до бляшанки на краю стола. 

Чоловік поправив своє біле волосся, припіднявши та загладивши його. У маленьких очах читалося справжнє захоплення чимсь, що знав і розумів лише він. Здавалося, це була його персональна таємниця, унікальна та непередбачувана. Він ніби от-от мав її сказати, проте мовчав. Щось стримувало його, змушувало мовчки думати про речі складні та великі, непідвладні звичайним смертним, яким вистачило б грошей хіба що на 10 років подовження життя. Як-не-як Клетвер був доволі дорогим, однак він мав його більш ніж вдосталь. 

– Генрі-Генрі… – Хрипко промовив сам до себе він, піднявшись з-за столу та покрокувавши у бік великої карти світу на протилежній стіні. – Ти виконав своє призначення, але чи задоволений результатом? Чи цього ти хотів увесь час? Чи прагнув ти, щоб Фейліх програв, а справедливість зникла? – Чоловік зупинився, уважно вивчаючи карту на стіні та схрестивши за спиною руки. – Я зробив цей світ таким, яким ти його бачиш, я приніс у нього все те, про що ти мріяв і тільки мені вирішувати те, яким він буде далі. Якщо раніше все це було хіба що безглуздою мрією, то тепер – це сувора реальність, насичена ідеєю та планом щодо її реалізації. Ти так і не визначився на чиїй ти стороні, і це твоя головна помилка. Без розуміння кінцевої мети жодна ідея не має сенсу. Нічого не має сенсу, якщо у ньому немає ідеї, символу, що рухає цей світ вперед. Ти знаєш про це, а отже, коли прокинешся, ти почуєш мене знову, Генрі. От тільки навіть після пробудження ти не зможеш відкинути думку про мене. Я поруч. Я завжди поруч…