Розділ 12 “В оточенні загадок”

Сонце заходило за горизонт, надаючи небу витончених рожево-фіолетових відтінків. У такі моменти Генрі завжди згадував свою другу Батьківщину – Фарленд, де кожен день був, наче пейзаж художника-фантаста – неповторний, вишуканий і головне – живий. Життя знову дихало на повні груди, а емоції по трохи поверталися. У свої останні місяці минулого життя Генрі вже не відчував нічого, крім бажання помсти. Тоді перед його очима проносилися тисячі найжахливіших кадрів його життя, які він був би ладен не згадувати, проте Фейліх все прокручував і прокручував їх. Він контролював його розум і тіло, зробив хлопця своєю маріонеткою. Не зважаючи на те, що тоді Генрі подолав усіх своїх зовнішніх ворогів, внутрішній недруг поборов та підкорив його без жодного пострілу чи вибуху. Він знищив Філіпа однією лиш силою думки. Не дарма кажуть, що думка – зброя куди небезпечніша за фізичні види озброєння. Ідея завжди захоплює нас із головою, змушуючи робити неймовірні речі, аби досягти результату. Зброя ж просто демонструє кількісну або якісну перевагу над супротивником. 

Обдумуючи все це, Генріх навіть не помітив, як вийшов на знайому вулицю, де вже не було ані високих будівель, ані масштабних виставок чи фестивалів, ані гучних бульварів, осяяних безліччю електронних вивісок та банерів із рекламою. Натомість перед Андером постали низькі, проте неймовірно вишукані двоповерхові маєтки, збудовані з червоної цегли. Одним із них був і дім Генріха – хоч і не такий пишний, проте близький та рідний серцеві власника. Саме із цим місцем пов'язані найкращі спогади його колишнього життя – такого безтурботного, спокійного, а головне – справжнього. Щоразу дивлячись на цю будівлю, Генрі бачив те життя, яке ідеалізував у снах, думках, мріях. Ці стіни були просочені його першими ідеями про Безмежність, життя та долю, з якою він пізніше познайомився у якості Ритму. 

Сумним поглядом Генріх зміряв лавку на своєму подвір'ї, де вчора сидів Еміль. Тоді він навіть не очікував, що знову побачить давнього друга, який зник так давно, що його образ вже майже розвіявся під дією вітру пам'яті. 

Життя було настільки непередбачуваним, що знайти у ньому хоч якусь логічну послідовність Генрі просто не міг. Завжди все відбувалося хаотично, неначе мета Ритму була не знайти стабільність, а втратити її. Але чи було що втрачати? Чи була колись та стабільність? Чи потрібна вона була Генріху тих часів, який ще не бачив справжньої суті життя? Можливо, саме безперервні коливання життя навчили його законам Ритму. До початку його нового Ритму Життя двадцять років тому він не знав та не розумів багатьох речей. Він шукав сенс між рядків давно загублених книг, звивистих стародавніх міських вулиць та густих, віддалених від цивілізації лісів. Тоді він хотів просто зупинитися, затриматися на мить у стані абсолютного контролю над ситуацією та визначити напрямок подальших роздумів. Він увесь час шукав щось, що зможе відповісти на тисячі його питань одним і словом, але ніколи не думав, що має заплатити певну ціну за ці знання. Це слово було “Безмежність”. Саме через нескінченні варіації можливих варіантів розвитку подій можна знайти відповіді на всі питання, але як правильно використати цей дар? Генрі може бачити лише ті речі, які показує йому підсвідомість. Саме вона розкрила йому таємниці минулого життя, примхи Ритму та сенс Фінального Ривка. Тільки зараз Андер чітко розумів, що весь світ побудований на Безмежності, трильйонах варіантів паралельних світів, кожен з яких унікальний. Кожен має певну відмінність від іншого. 

Ритм Життя є тим розумом, що керує всіма цими, запроваджує свої закони для його жителів відносно того, як ці жителі проживають свої долі, життя, Ритми. Здавалося б, що все чітко й зрозуміло, проте деякі питання у Генріха досі лишаються, адже не зрозуміло ані те, що створило Ритм, ані те, що створює межі у Безмежності. Швидкість світла, яку неможливо перевищити у нашій реальності – яскравий цьому приклад. 

Важко зітхнувши, Андер оглянувся навколо – у багатьох вікнах вже горіло світло. Лише його дім досі ховався у напівтемряві, ледь освітлений вечірніми ліхтарями. 

У цій вечірній прохолоді, силуетах будинків, тінях об'єктів та зорях на небі була якась особлива атмосфера, таємнича та дещо незрозуміла. Якийсь первісний неспокій охоплював думки, коли Генрі усвідомлював, скільки пройшов, скільки зрозумів та скільки зробив. Проте навіть на цьому його шлях не закінчився. Нові загадки вселялися у його життя, змушували мозок працювати далі та шукати відповіді. 

– Хто взагалі той Тео? Чому якийсь незнайомець надіслав стільки дороговартісного вантажу у будинок, що порожній вже багато років? Невже хтось знав про моє прибуття? Якщо так, то як? 

– Почни із чогось простого. Так ти перейдеш до складного. – Не з того, не з сього мовив ТГ, дещо схвилювавши цим самого Генрі, погляд якого спинився на поштовій скриньці. Він зовсім забув про неї, не дивлячись на те, що вже майже два дні як повернувся у цей світ. Стара дерев'яна скринька на залізному шесті, вкрита пташиним послідом виглядала зайвим елементом на цьому подвір'ї через свою несуразність. До війни Генрі хотів замінити її на металеву, проте завжди відкладав цей план на потім, аж доки не побачив її знову. Зараз. Цілісіньку та недоторканну. Рука потягнулася до ручки, заскрипівши старими дверцятами, що досить легко піддалися. Всередині було стільки конвертів та листів, що Генрі на мить не повірив власним очам, проте не розгубився, взяв у домі великий мішок, що залежався при вході, згріб всі листи в одну купу та кинув у мішок. Лише один лист, що акуратно лежав поверх інших потрапив не в мішок, а до рук Генріха. Цей листок був прийшов три години тому, про що вказував відповідний надпис знизу. Хтось знав про повернення Генріха. Тепер у цьому не було жодних сумнівів.