Розділ 11 “У пошуках відправника”

Трамвай гримів, швидко проїжджаючи центральними вулицями міста. Вагон був майже повністю порожній – містяни вже були на роботі. Крім Генріха, у салоні було хіба що двоє молодиків, якийсь старий дідусь і декілька чепурних жіночок у макіяжі. Не знаючи чим себе зайняти, Генрі уважно оглядав салон трамваю, що став набагато просторішим та сучаснішим: нові м'які та зручні червоні крісла, замість дерев'яних, більші та чистіші вікна, вища стеля та більше металевих поручнів. З динаміків долинала класична музика, а через відчинені вікна йшов прохолодний вітерець. Тут панував справжній літній спокій, якого Андер вже майже не пам’ятав.

По обидва боки від колій розкинулися сади нещодавно створеного парку із великими фонтанами та граціозними статуями великих німецьких діячів: Бісмарка, Вільгельма II, Фрідріха Великого…

 Швидкість трамваю дозволяла Генріху уважно роздивитися все, що вони проїжджали. Насправді було неймовірно цікаво познайомитися із містом детальніше, адже як не подивись, воно з усіх боків виглядало ідеальним. За вчорашньою розмовою Еміль розповів про післявоєнні зміни у Німеччині: як розросталися міста, розбудовувалися заводи та фабрики, кращало соціальне становище громадян, росли зарплати та розвивалися культура й мистецтво. Все стало набагато краще, ніж було, і це вкотре дивувало Генрі. Життя налагодилося, а вся та лють, яка панувала у суспільстві часів міжнародних криз, просто-таки випарувалася, ніби її ніколи й не було, а війна була всього лиш примарою, кошмаром минулого, що давно втратив свої жахливі барви. 

Велику війну не забули, у пам’яті багатьох вона ще досі була тим сакральним символом кінця старої епохи. Якщо придивитися уважніше, то можна було б помітити цей символ усюди: і в прапорах на вулицях, і на пам’ятних табличках, розкинутих по місту, і у парках та на військових виставках, де стояли експонати танків та гармат, і кам’яних статуях, що дивилися кудись вдалину сумно та воістину велично. Цей дух перемоги та післявоєнного затишшя читався у помпезних музеях, збудованих у давньогрецькому та римському стилях, хмарочосах, чиї арки, колони й портали ідеально доповнювали одне одного та величезних площах, де гуляли не лише люди, а й вітрюгани, змушуючи перехожих щільніше закутуватися у плащі холодними порами року. Колись, у “Темряві Минулого” Генрі описував цей світ як ідеал, досягнути якого практично неможливо. Тоді він вважав, що лише занепад є найімовірнішим сценарієм майбутнього, проте щось у ньому завжди  прагнуло це заперечити, змінити майбутнє, змінити світ і себе… Фактично він виконав усі пункти зі свого підсвідомого списку, тож тепер всередині нього була якась порожнеча. Щоправда, цю порожнечу швидко заповнювало нове життя, люди та світ загалом. Порожнеча по трохи перетворювалася на минулий стан душі, що був лише тінню теперішнього. 

– Зупинка – Вільгельм Платц! – Повідомив голос із динаміків під акомпанемент легенької мелодії. 

Генрі стрепенувся та вибіг із трамваю за мить до того як двері закрилися. 

– Щось я зовсім розморився. – Дещо сонно мовив Генрі, повільно йдучи вулицею. Його очі злипалися, а ноги були якимись тяжкими. Він позіхнув та протер очі ще раз. Наслідки перебування у Безмежності говорили самі за себе – після таких от заглиблень Генрі ставав сонливим і неуважним. Його пильність мимоволі зникала, а голос ТГ приглушувався. Однак цей стан міг тривати максимум декілька хвилин, тож особливих перешкод Андеру він не створював. У такі моменти здатності розуміти, аналізувати та мислити ніби відходили на другий план, а в душі панував меланхолійний спокій. 

Свіжий вітерець збадьорив Генрі, тож на душі стало неймовірно легко і просто, неначе всі турботи та проблеми увібрала у себе Безмежність, глибока й неосяжна. 

Чоловік звернув ліворуч і пішов крутою дорогою вгору, що виводила на невелику площу та сквер, який починався ще на Вільгельм Платці, а закінчувався далеко-далеко – на розі проспекту Бісмарка та бульвару Троянд. Цей сквер був паралельним до тієї крутої вулиці, якою зараз піднімався Генрі. Він дуже добре її пам'ятав, адже ходив нею незліченну кількість разів, щоб досягти бібліотеки Еміля.

Цей крутий підйом вимагав сил та рішучості від того, хто прагнув його подолати, тому Генріха завжди охоплювала легенька ейфорія, коли він нарешті досягав цієї, на перший погляд, звичайнісінької мети. 

Сьогоднішній день теж не був винятком, і Генрі з посмішкою подивився на бібліотеку старого друга. Фактично це був просто книжковий магазин, проте для пафосності над ним висіла табличка “Бібліотека бажань та знахідок”. Позолочені букви, вигравуні на чорному матеріалі неймовірно добре пасували до загального готичного стилю його крамниці. Під підвіконнями висіли горгулі, а стіни вкривали кам'яні змії. Вони виглядали настільки реалістичними, що стіна більше нагадувала фотографію якогось фентезійного лісу, аніж просто витвір мистецтва. 

Генрі увійшов всередину, і дзвіночки при дверях задзенькотіли, повідомивши власника про прихід гостя. 

На зустріч Андеру вийшов дещо приголомшений Еміль у картатій чорно-сіро-бурій сорочці та шкіряних штанах. Його ліва брова підскочила вгору, а на лиці виникла здивована гримаса. 

– Генрі! Це знову ти! Бачу, дорогу сюди ти добре пам'ятаєш, але навіщо прийшов? – Поцікавився друг і нашвидкоруч потиснув руку. 

– Якщо коротко, то справа у вантажі, який сьогодні зранку доставили та розмістили у моєму будинку два кур'єри. 

– А що саме було доставлено? 

– Телевізор, холодильник та мікрохвильовка. 

– Ти зараз серйозно? 

– По твоєму я просто так сюди їхав? 

– Гаразд, але хто ж тоді відправник? – Очі Генріха зіщулилися. Він боляче прикусив язика, зрозумівши, що його теорія виявилася хибною.