Розділ 9 “Забути все”

Дві постаті звернули за ріг відомого пишного готелю та пройшли вузьким, дещо засміченим провулком. 

За декілька хвилин вони вже були на широкому проспекті, де щосекунди пролітали дорогі автівки, а на тротуарах походжали аристократи у дорогих класичних костюмах. Еміль та Генрі перейшли дорогу та увійшли до ресторану “Прага”, фасад якого нагадував мур середньовічного замку. При вході стояли лицарські обладунки, а на стінах висіли свічі. На мить Генріху, дійсно здалося, що ця будівля колись могла бути неприступною фортецею із ровом, фортифікаціями, баштами. Однак ці думки майже одразу ж згасли, адже Андер напам’ять знав усі історичні пам’ятки міста. Можливо, він недосконало знав, що сталося із містом у майбутньому, проте точно пам’ятав минуле. 

– Я часто буваю тут. Ціни не дуже високі, а от атмосфера просто надзвичайна… – Мовив Еміль та вирушив до каси, показавши рукою на столик біля вікна. Не довго думаючи, Генрі зайняв вказане місце. Його особливо не хвилювало де саме сидіти і що їсти. Він хотів лише поговорити, вилити всі свої емоції та вислухати найкращого друга після стількох років розлуки.

Чекаючи Еміля, Андер вирішив уважніше придивитися до інтер’єру ресторану, якого він ще ніколи не бачив. 

Всередині стиль будівлі відповідав її зовнішньому оздобленню. Неподалік від каси знаходився величезний камін, від якого йшов теплий дух. Замість люстр, приміщення освітлювали сотні свічок, через що у цих похмурих, на перший погляд, стінах, панувала напівтемрява. Кам’яні стіни та бруківка на підлозі, вкрита великими червоними, доповнювали шарм Середньовіччя. Було щось у цій будівлі неймовірно героїчне та затишне водночас. Можливо, це відчуття складалося завдяки картинам на стінах, що висвітлювали певні історичні події: були тут і мальовничі пейзажі лісів та долин, і суворі портрети генералів та королів, і навіть картини відомих баталій минулого, на кшталт Битви народів під Лейпцигом 1813 року. Саме ця картина особливо вабила Генрі своєю маштабністю: дві величезні армії з артилерією, кіннотою та до зубів озброєною піхотою стикалися на галявинах перед містом, що горіло десь на горизонті. Хоч картина й демонструвала лише один момент битви, Генріх ніби пережив цілу війну, всього лиш дивлячись на неї. Якась незрозуміла сила домальовувала баталію до кінця, змушуючи коней рватися вперед, гармати – стріляти, а солдатів – завдавати ударів. Дивний запах, що нагадував старі книжки, панував у приміщенні. Від нього голова дещо починала паморочитись, а коли Генрі звертав голову на велику шафу із товстезними книгами в іншому кінці приміщення, то ця дивна сила, що керувала його мозком, дужчала у декілька разів, а книжки то відкривалися, то закривалися, шелестячи сторінками. 

Ні, такого з Андером ще точно не було. Його мозок, звичайно, міг створювати та домальовувати образи з нуля, проте у світі Вальфронії його сили були вкрай обмеженими. Він міг вільно переміщатися Безмежністю хіба що у снах, а використовував її підказки лише у деяких ситуаціях. 

З моменту, коли він зрозумів, що і є тією, людиною, яка змінила світ, Безмежність почала поводитися інакше: вона з’являлася перед ним куди частіше, ніж будь-коли навіть у такі моменти, коли він взагалі не хотів її бачити!

Вірогідно, що Фейліх навіть після своєї смерті досі живе десь глибоко в ньому та прагне нагадати про себе такими енергетичними поривами. Або ж це ТГ прагне про щось попередити. Але про що? Хіба ця історія із Безмежністю та Ритмом вже не завершена?

Неспокій огортав серце Генріха, коли він думав про Вільяма, Енн, містера Енвера… Вони ж досі там, у світі, де тільки-но закінчилася наймасштабніша війна всіх часів і народів. Мабуть, вони вже розпрощалися із ним, адже тепер між ними безмежний простір, якого їм ніяк не подолати. Тепер Генрі належить одній реальності, а вони – іншій. 

Насправді із цим неможливо змиритися. Це можна тільки забути…

– То як ти тут? Бачу, ти аж зблід. Вкотре питаю: все добре? – Еміль поставив тацю із великим духмяним пирогом та двома бокалами пива на стіл. – Я думав, ти зголоднів, тому сьогодні можеш поїсти моїм коштом.

– Та не хвилюйся. У мене є гроші вдома. Я завтра віддам.

– Забудь про це. Краще конкретно розкажи мені про те, що сталося із тобою після смерті. – Еміль відрізав великий шмат пирога та одразу ж відправив його до рота, невпинно тримаючи зоровий контакт із співрозмовником.

– Розумієш… Насправді деякі речі у нашому світі ми називаємо неправильно. Вважається, що народження – це початок, а смерть – кінець, що суперечить першому і основному закону Безмежності – ніщо не є обмеженим у необмеженому просторі. Наше життя – це всього-на-всього один мізерний шматочок із десятків, сотень, тисяч наших інших життів! Ми проживали цикл від народження до смерті у різних тілах, різних  планетах, різних частинах Всесвіту, проте одне лишилося і лишиться незмінним – ми ніколи не вийдемо з цього циклу. З кожним наступним втіленням ми стаємо більш розвиненими організмом. Безмежність дала нам дві необхідні для цього речі: здатність мислити, яку у тому чи іншому степені мають всі форми життя та бажання знати.

– Що знати? – Перепитав зацікавлений Еміль, поправивши окуляри на носі.

– Знати все те, чого ми ще не знаємо.

– Але ж ми не можемо все знати. Всесвіт же нескінченний.

– Проте він має початок. Початок є ключем до кінця. Відповідно, якщо ми розгадаємо загадку початку, ми дізнаємося як все завершиться. Лише одна людина у цілісінькій Безмежності знала цю таємницю, але…

– Але що із нею зараз?!

– Вона загинула багато років тому, проте під час її смерті виділилася настільки колосальна кількість енергії, що було створено двох унікальних людей, які мали б узагальнити два головні постулати Безмежності: здатність вічно мислити і вічно шукати правду.