Розділ 7 “Перехожий”

Генрі простояв біля вікна близько години. Його ноги вже ломилися від втоми, проте Андер не хотів ані повертатися до ліжка, ані виходити надвір. Теплий літній вітерець заспокоював його єство, а сонце, що вже почало заходити за горизонт, нівелюючи всі негативні думки. 

– Як ти? 

– Краще, але ще багато чого не зрозуміло. 

– Наприклад? 

– Наприклад те, що той інший Генрі…

– Почекай! – Перебив ТГ. – Годі його так називати. У цьому світі знайомі зазвичай кличуть його Гендарк або просто Темний Генрі. 

– І звідки ти знаєш, що це його ім’я саме у цій реальності?

– Я вже знайшов немало збігів, тому кількість можливих варіантів значно скоротилася. Тепер я майже повністю розумію всю картину подій. Можна сказати, що я вже здогадуюся, що буде далі.

– І я, звичайно, ж цього не дізнаюся.

– Помиляєшся. Дещо ти вже дізнався, бо пильно дивишся на це. – Поглядом Генрі пильно дивився на перехожого, одягнутого у старовинний чорний фрак та циліндр. 

Ця людина, на відміну від інших людей цього світу, рухалася вкрай повільно, неначе черепаха. Опираючись, на старомодну тростину, невідомий неквапно рухався вулицею. Він не був схожим ні на одну людину, яку Генрі бачив раніше у цьому світі. Здавалося, цей тип досі застряг десь на початку 20 століття – у часах, коли Генрі був молодий та, дійсно, щасливий. 

Невідомий зупинився перед лавкою, що знаходилася біля будинку Андера та присів. Він дивився в одну точку, не відриваючи погляду від протилежного дому. Складалося враження, що він бачить там щось настільки незвичайне, чого звичайному перехожому годі й зрозуміти!

– Хто це і що він тут робить?

– Він просто сидить. Що у цьому такого?

– Ем-м-м… Хіба це мій сусід?

– Ні.

– Тоді хто він?

– Піди й спитай, коли тобі так кортить дізнатися. – Пожартував Голос, проте Генрі всерйоз задумався над цією пропозицією.

Чоловік швидко збіг сходами вниз та вже за хвилину був на вулиці. Незнайомець сидів, не зводячи очей із будинку на тій стороні вулиці та не рухаючись, що було доволі дивним. Можливо, він щось згадував або просто замислився над  чимсь, що потребувало багато часу та спокою.

Генрі присів поряд, так само дивлячись на дім, що йому видавався абсолютно звичайним.

– Добридень! Ви живете на цій вулиці?

– Ні. – Із сумом у голосі відповів невідомий, не зводячи очей із будинку.

– Просто я нещодавно переїхав сюди, так би мовити… Розумієте, хотілося б завести нові знайомства.  Мабуть, ви інколи приходите сюди, чи не так?

– Кожного дня я приходжу сюди, аби просто відпочити та обміркувати минуле. Це місце найкраще для цього підходить.

– А чому саме це? – Цікавість Генрі зростала все більше. Цей нетиповий мешканець Страсбурга вирізнявся серед інших вже навіть не своїм прикидом, а думками – глибокими та якимись сумними.

– Тут жив мій друг. Дуже гарний друг… – Його мова обірвалася. Здавалося, він більше не міг вичавити із себе ні слова. Щось всередині нього стиснулося, змусило деякі неприємні спогади виринути з глибин пам’яті та перетравити їх знову. – Він жив у цьому будинку… – Невідомий знову змовк, задумавшись про щось своє.

– Ви маєте на увазі той дім? – Генрі рукою вказав на будинок, що увесь цей час був головним об’єктом спостереження незнайомця. 

– Ні. Я про той будинок, що за нашими спинами. – По спині Андера знову пробігли дрижаки, адже його охопило якесь дуже дивне відчуття дежавю. Він косо подивився на незнайомця: це був чоловік в окулярах із чорним, неохайним волоссям та неглибоким рубцем на щоці. Коли він зняв свій циліндр, то на світ показалася і голова, волосся на якій росло вкрай неохайно: то тут, то там. На його обличчі вже виднілися зморшки, що були першими ознаками наближення старості. 

– А як звали вашого друга? – Незнайомець подивився на співрозмовника своїми великими, сумними очима так, немов той вирішив розбити йому серце. – Його звали Генрі… – Їхні погляди зустрілися. Вони дивилися одне на одного так, немов звіряючи побачене із архівами власної пам’яті, що пережила багато чого, але все ж зберегла багато важливих деталей.

Обоє мовчали, вивчаючи риси обличчя, вдивляючись в очі та придивляючись до найхарактерніших рис обличчя.  Лице співрозмовника змінювалося на очах: із сумного та глибокого він перетворився на здивованого чоловіка із широко розплющеними очима та привідкритим ротом. Він зняв окуляри, швидко протер їх хустинкою та знову одягнув, проте нічого не змінилося. Він із жахом розумів, що бачить обличчя, яке було йому вкрай добре знайомим.

– Я не змінився і не забув нічого, чого не скажеш про тебе. Мушу визнати, я скучив за тобою, Еміле…