Розділ 6 "Темрява Майбутнього"

Зробивши глибокий вдих та видих, Генрі почав читати. Його голос звучав так тихо, немов він боявся, що його почують. Кожне слово, вимовлене пошепки, Андер бажав утаємничити від усього світу свої власні думки стосовно того, що сталося тоді. Ніхто не мав знати про те, через що він пройшов та що зробив у часи, коли цей світ був геть іншим. 

– Момент істини настав… 

Очі Андера бігали між рядками. Поки він не зачитував нічого, адже жоден рядок досі не викликав у нього абсолютного здивування. 

Генріх пролистав декілька сторінок, але не знайшов нічого цікавого для себе. Текст було добре відредаговано та грамотно подано, що дуже подобалось автору. Вишукані абстрактні ілюстрації, які так добре пасували до змісту перших розділів твору, були ніби злизані з його голови. Невже той, інший Генрі, пам'ятав картинки чотирьохлітньої давності? Чи, може, коли він втратив душу, його розум та пам'ять були доведені до ідеального рівня? 

Чоловік перелиснув ще декілька сотень сторінок, опинившись на 358 сторінці. Це вже був майже кінець книги. До кінця лишалося десь із 50 аркушів тексту малим шрифтом, проте книга чомусь виглядала значно товщою. Генріха охопило дуже дивне відчуття: він чудово пам'ятав, що історія має от-от закінчитися і водночас не розумів, чому попереду ще був товстезний шар паперу. 

За декілька секунд він вже був на останній сторінці третьої частини книги, але очікуваного слова “Кінець”, він так і не побачив. 

Замість цього, вже на наступному аркуші красувалася назва четвертої частини твору “Прозріння”. 

Генрі вирячився на книгу так, немов щось його у ній одночасно і захопило, і надихнуло, і паралізувало. 

– Виходить, що твоя копія не закінчила творчу кар'єру. Мушу визнати, це досить рідкісний випадок у порівнянні з усіма варіантами розвитку подій у паралельних реальностях. 

– Але він не просто продовжив писати! Він додав щось своє у книгу, яка вже є завершеною, ідеальною! Що мені із цим робити?

– Просто читай. Інколи найкращий варіант – це відкинути всі інші варіанти. 

– Все моє життя було боротьбою із самого його початку і до вирішального кінця. Спочатку я протистояв самому собі, шукаючи шлях до Прозріння, до самого себе. Насправді ми ніколи не є тими, ким себе вважаємо… – Генрі змовк. По спині пробігли дрижаки, адже всі ці слова вже витали у його голові багато років тому. Тоді він здався і його темний бік подолав його самого. Підсвідомо Андер завжди знав про існування іншої версії себе, що прагне до рішучих змін будь-якою ціною. От тільки ця його копія завжди залишалася бездіяльною. У чомусь він до неї дослухався, а в дечому – ні. Генріх розумів, що повністю довіритися своїй версії означає втратити контроль над собою. Саме тому навіть після Фінального Ривка у ньому залишалася мізерна частинка самого себе – унікального, неповторного, а головне – живого. Генрі перелиснув добрячий шмат тексту і продовжив читання:

– Штурм Парижу, мабуть, був найважливішим етапом моєї боротьби до внутрішнього Прозріння. Я чекав цього часу дуже довго. Я віддав усе, заради того, аби перезавантажити себе, своє тіло, свій розум. Смерть, що настигла мене тоді, як не парадоксально, зробила мене лише кращим. Після того як Клетвер наситився мої жили я вперше за життя збагнув те, що нарешті я вільний від будь-яких сумнівів, страхів, переживань. Я дивився на світ холодним поглядом, повним рішучості та прагнення змін. Моє існування у формі думки нарешті набуло матеріального вигляду – я вже не був вірогідністю. Я став справжнім власником свого тіла, таким чином досягнувши всіх своїх поставлених цілей. – Генрі відвернувся. Його погляд впав на шафу з книжками, де всі полиці були щільно заставлені творами. Там були обкладинки всіх можливих кольорів та відтінків, жанрів і тем. Всі ці книги об’єднувало те, що вони всі однаково подобалися Генріх, чого він точно не міг сказати про “Темряву Майбутнього”, принаймні її 4 частину. 

Голос мовчав. Андер мовчав. За вікнами теж панувала меланхолійна тиша. 

Склавши все докупи, здавалось, що ситуація під контролем, що все йде своїм ходом, спокійним та стабільним без зайвих рухів, думок та дій. Але чи так це було насправді? Генрі шарпнув книгу, закривши її із жахом та гнівом в очах. Декілька сторінок порвалися, але Андера це вже не хвилювало. Він піднявся та відчинив вікно у кімнаті, жадібно хапаючи ротом свіже повітря. Його несамовитий погляд пройшовся по вулиці, що своїм виглядом виражала розміреність, плавність та меланхолійність. На дереві перед його будинком співали пташки, доки сонце, що вже було високо на небі, освітлювали вулицю своїм лагідних повітрям. Поодинокий перехожих неквапно простував тротуаром, а по дорозі зі швидкістю понеслася автівка. Цей світ не бачив і не хотів бачити небезпеки. Він досяг тієї вершини, після якої людина настільки звикає до свого способу життя, що стає його заручником. 

Ці люди навіть не здогадувалися, що їхнє стабільне, на перший погляд життя, – це ніщо інше як ілюзія. Ілюзія, яку вони самі собі створили, самі нав'язали і самі повірили, адже перемога у Великій війні досягнута, економіка розвинута, а держава стала ще могутнішою ніж була. От тільки чи зберегла ця держава свою душу, що бажає боротися із злом, а не коритися йому? Чи не стане у цьому світі копія Генрі тією людиною, у яку перетворився Філіп? Чи не відбудеться у майбутньому того, що так мріяв втілити у життя Фейліх – очистити цей світ від людей та їхньої свідомості, оскільки вони не здатні правильно її використати? Оригінальний Генрі вже починав розуміти все це. Йому вистачило всього декількох сторінок, щоб збагнути це. Питання у тому, скільки років знадобиться людям, аби зрозуміти, що Прозріння, про яке так відчайдушно писала його копія, – це не порятунок душі, а її занепад, спричинений надмірній довірі до мозку, що ніколи не зрівняється із душею.