Розділ 5 “Матеріальні спогади”

Генрі досі не міг повірити власним очам. Від побаченого на очі виступили сльози. Ця будівля до болю добре збереглася. Її червоні цеглинки, пожовклі та потерті часом, немов увібрали у себе спогади колишньої епохи. Так само і вікна, дбайливо закриті сірими шторами символізували тривалу відсутність господаря. Старезні шибки, що вже давно вийшли з моди, яскраво контрастували із сусідніми будинками, де вже стояли металопластикові вікна. Кам’яні сходи та фронтон, вкриті пташиним послідом додавали будинку вигляду забутого елементу з минулого, що якимсь дивним чином перемістився в майбутнє.  Масивні різьбленні дерев’яні двері, які завжди так складно відчинялися, тепер вабили Генрі своїми  декоративними елементами. Навіть дуб, на який Андер так часто задивлявся, сидячи у своєму кабінеті, видавався удвічі старшим ніж тоді. Один лиш Генріх досі залишився колишнім – молодим та незіпсованим війною, як мінімум зовнішньо.

Історичний шарм цієї будівлі змушував його затамувати подих та глибоко вдихнути, перш ніж переступити цей поріг. Емоції по трохи відступали, натомість залишаючи місце цікавості, що змагалася із пам’яттю. Генрі вже й забув як все виглядало всередині, за винятком свого кабінету на другому поверсі. Власне у цьому будинку ніхто більше й не жив. Сюди молодий студент переїхав у двадцять, спочатку винаймаючи цей дім у старої панянки, що жила сама у  розкішному маєтку десь у Саксонії. Цей дім вона чомусь завжди недолюблювала, тим самим знизивши ціну його оренди. Перед початком війни вона дуже дешево продала його здивованому Генріху, що навіть не задумувався про бурю, яка накриє це прифронтове місто вже згодом. Тремтячими руками, не приховуючи нетерпіння, він швидко прокрутив ключ у замку та з силою надавив на двері. Вони піддалися із протяжним скреготом, що пробирав тіло до самих кісточок. 

Повітря всередині стояло доволі густе, наче закам’яніле у часі. Пил тут був повсюди: на столах та стільцях, шафах та книжках, підлозі і картинах. Тут змішалися запахи старих дощок, іржі та віджилого спогаду про вогкість. Тяжкий аромат минулого, що нагадував щось середнє між цвіллю та пересохлими квітами, які колись стояли на підвіконні, особливо турбував Генрі. Аж страшно було подумати, що колись він жив у цьому будинку, який тепер виглядає таким занедбаним! 

Андер, шокований такими дивними запахами, одразу кинувся відчиняти вікна: він розкривав штори, освітлюючи приміщення, що десятиліттями жило в темряві, наповнював рідні кімнати свіжим повітрям, якого тут не було стільки часу та хаотично витирав хустинкою пилюку з усіх поверхонь, що потрапляли під руку. 

– Чому він не приходив сюди?! Як моя копія могла просто взяти і забути про свій дім? 

– По-перше, твоя копія досі у стані Фінального Ривка, що визначає її небажання зберігати зв'язки із минулим. Згадай,  себе: ти не хотів нічого, окрім помсти світові, що зруйнував твоє життя. Те саме зараз відчуває і той Генрі, у тілі якого ти жив 16 років тому. До того ж у нього тепер є новий дім, куди розкішніший та більший. Як-не-як у нього за час війни відбувся, дійсно, карколомний кар’єрний зріст! Ритм дав йому все: і славу, і багатство, і навіть владу, натомість забравши тільки одне – його власну душу, тебе…

Генрі присів за кухонний стіл. Серветниця, яку він залишив на столі багато років тому не змістилася ані на міліметр. Чорний візерунок на дереві сховався за товщею пилу. Спогади про те, як Генрі сам створював цей ручний виріб у школі хлинули з новою силою. 

На мить йому здалося, що крізь двері до кімнати забіг він сам – молодий та щасливий хлопець, у якого все завжди виходить, який завжди перемагає та досягає свого.

Зараз у звичайне та спокійне життя без страху, болю, ненависті та неприємностей було складно повірити, хоча все вже й закінчилося. 

Він змістив погляд трохи вище: кухонні шафи, які він завжди так рвучко відчиняв, увесь час кудись спішачи, схоже вже забули про його гарячу руку, яка була такою необережною! Одного разу, коли він нашвидкоруч готував собі сніданок, він вронив свою найбільшу, найкраще оздоблену тарілку. Вона розбилася, чим розлютила Генрі. Це був поганий знак. Ця думка прошмигнула у його свідомості швидко, але залишила колосальний вплив. Випадок цей стався того літнього дня, коли він пішов до видавництва, аби представити Темряву Майбутнього, що була категорично відхилена…

– Темрява Майбутнього! Точно! – Згадавши про нещодавно куплену книгу, чоловік враз схопився з місця, хаотично шукаючи очима книгу. Вона лежала на комоді при дверях, де він поклав її, коли кинувся розчиняти вікна. 

Щось у цій книзі вабило його більше, ніж жахало – він знав про що вона, але не наважувався згадати. Він розумів чому вона написана, але не міг зрозуміти чому вона видана. Точніше сказати, як і ким вона видана? Невже той Генрі, що лишився у цьому світі, вирішив повернутися до письменницької діяльності? Але ж він втратив душу! Він втратив себе! Як це все взагалі можливо?

Андер побіг сходами на другий поверх, коротко окинувши оком коридор другого поверху, де крім картин на стінах та великої шафи для зимового одягу та різноманітних хатніх речей, нічого не було. Увійшовши до свого кабінету, він на мить спинився, важко дихаючи: все було на місцях. На відміну від інших кімнат будинку, до цієї кімнати він вже звик, адже у світі Вальфронії, Генрі декілька місяців прожив у копії цієї кімнати, що створила йому Омега завдяки Проєктору Ілюзій. Велике дерев’яне ліжко на різьблених ніжках, масивний високий письмовий стіл та яскраво-помаранчеве крісло першими кинулися в очі. Шафа з експонатами старовинних літаків, потягів та автомобілів тепер видавалася йому тут навіть зайвою, адже всі модельки її полиць тепер не відображали тогочасного рівня технологічного розвитку суспільства, за яким він ретельно слідкував раніше. Тепер це була більше антикварна, аніж сучасна колекція, хоча зараз це особливо власника не хвилювало. Зручно вмостившись на подушці, він відкрив книгу, а його очі забігали між рядками, які він чудово пам’ятав. Той момент, на який він чекав ще з самого початку своєї подорожі, настав – тепер він дізнається, що насправді сталося після його смерті…