Розділ 4 “Все нове – то добре забуте старе”

Сховавши руки в кишені, Генрі, повільно простував вулицями, поступово віддаляючись від центру. На окраїнах значно зросла кількість дерев та зелених зон. Тут вже не було такої високої забудови, а добре підстрижені газони та акуратні клумби по обидва боки вулиці пасували до стилю міста. Затишні тихі провулки, вишукані двоповерхові апартаменти, бруковані тротуари, високі, оригінальні ліхтарі та поодинокі переході у великих чорних та білих капелюхах… Здавалося, ціле місто перетворилося на зразок для наслідування, де все доведено до бездоганного зовнішнього вигляду. От тільки що було всередині? Що ховалося за тією переконливою, незрівнянною оболонкою? Що перетворило країну, втомлену війною, на гегемона Європи? 

Думки Генрі сходилися на тому, що саме фінал Першої світової війни визначив цей стрімкий економічний та соціальний стрибок. Час також зіграв свою роль. Генріх вже розумів, що минуло багато років з дня, коли змовкли гармати. Приємним видавався той факт, що нікого не було забуто. Це гріло серце Андера, адже він пам'ятав через яке пекло він пройшов тоді. Ті часи майоріли на горизонті його пам'яті, спалахуючи та гаснучи і моменти переживань, якими тепер була насичена його душа. Мабуть, вперше за останні двадцять років він відчував себе по-справжньому щасливим. По суті це можна було пояснити декількома факторами: і тим, що нарешті настав мир, і кінцем існування Вальфронії, і завершенням Філіпового Ритму Життя. Скільки років він мріяв лише про виконання цих трьох умов? Скільки своїх життів він віддав заради цього? А енергії, сил, думок? Він спорожнив себе у повністю у гонитві за цією мрією, яка таки звершилася. Легка посмішка переможця, що виграв надскладну битву, була помітною на його обличчі. У цій посмішці не було ані зверхності Координатора, ані жорстокості колишнього Андера, ані гніву Фейліха. Цей символ цілковитого задоволення говорив сам за себе: все було на своїх місцях: і Омега, і Страсбург, і навіть Безмежність. 

Один тільки Генрі тепер не знав, що тепер робити. Чи, можливо, так, що сенсу цієї подорожі у рідний світ, просто немає? Що як це все – подарунок, наданий за виконання своєї ролі? Він навчив людей не вірити своїм очам так, як треба вірити душі, що бачить справжню суть речей. Він показав, куди приводить надмірне перенасичення впливом системи, тим самим знищивши її саму. Якщо порівняти його із актором, то він точно заслуговує на Оскар за найкращу роль фільму свого життя – Ритму.

– Виходить, що тепер я можу робити що завгодно? Наступних цілей я просто не бачу.

– На даний момент їх і не може бути. Все зроблено правильно. Насолоджуйся відпочинком та зосередься на саморозвитку. Коли ти забажаєш просунутися далі та вийти на наступні цілі для себе та світу, то Безмежність сама тебе покличе. Вона повідомить тебе у тій формі, яку ти чекатимеш найменше. –  ТГ неочікувано змовк, залишивши по собі відчуття чогось недосказаного, щоправда Генріха це не сильно здивувало. Інколи складалося враження, що Голос для цього і створений – він завжди ніби давав підказку, водночас приховуючи її справжній сенс. Андер мав сам збагнути те, що для Голосу було очевидним. ТГ ідеально знав майбутнє, але ніколи досконало не знав теперішнє. Можливо, це пояснюється тим, що його розум звик до стану суперпозиції, маючи змогу одночасно розмовляти із різними людьми різних світів та часів. 

Рука Генрі рефлективно потягнулася до кишені, як завжди нашкрябавши там якийсь предмет. Це й не дивно, адже раніше ці кишені завжди були забиті різними корисними речами, починаючи із важливих мінінотатників і закінчуючи ключами! Це були ключі! Тільки-но Генрі згадав їх, як вони одразу знайшлися, і тепер він тримав у руці те, чим так часто користувався, але ніколи не розглядав уважно. Зараз, коли часу було вдосталь, він уважно розглядав виковані елементи ключа, які утворювали дерево. У пам'яті одразу постало Дерево Ілюзії, чиї обриси збігалися із тим, що він вперше помітив на своєму ключі. Виходить, що Безмежність створювала свої підказки для нього ще задового до того, коли він зрозумів, ким є насправді.

– До речі, до твого дому лишилося всього декілька кварталів. Мабуть, ноги у тебе підключені напряму до Безмежності! – Пожартував ТГ, бажаючи змінити тему розмови.

– Знаєш, – Генрі ніби не почув слів Голосу, думаючи про щось своє, – Насправді ти увесь цей час знав, що я і є тією людиною, яка змінила світ. Тобі було відомо усе із самого початку, але ти ніколи не говорив мені про це.

– Бо я ніколи не знав із ким насправді мені про це говорити. Якби я повідомив тобі всю ту інформацію, то втратив би Філіпа Хантера, який перетворився б у Фейліха раніше необхідного часу. – Генрі дещо посмутнів, згадуючи минулі події, які досі не вкладалися в голові. Щось у душі сильно зашкребло. – Так, мені відомо, про що ти зараз думаєш, не намагайся цього приховати. Я знав, що станеться із Хелен, Фарлендом, Координатором, вальфнером імперії та нею самою. Врешті-решт і поява Фейліха була передбачуваною. Така людина як ти, що пережила Кімнату Енергії, два Фінальних Ривки, надскладний Ритм Життя та втрату рідного дому й коханої людини не могла лишитися колишньою. Я знав це і навіть не прагнув нічого змінити. Є речі, які мусять відбутися. Ми не в силі змінити Ритм, але здатні його перемогти, виконавши все, що у ньому для нас закладено. Саме тому ти зараз тут – у тому ідеальному світі, де все здається тобі новим, хоча насправді все нове – то добре забуте старе. Кому як не нам знати це після стількох років виснажливої боротьби за право почати все із чистого листа, що став світлішим та міцнішим із часом, проте все ж не змінив своєї матерії. Так само і твій будинок, що на нього ти зараз дивишся: його могли дещо відремонтувати або прикрасити, однак те, що символізувало його, досі лишилось незмінним…