Розділ 2 “Дорога крізь час”

Генріх неквапним кроком йшов вздовж берега річки, час від час зупиняючись та вдивляючись кудись у даль. Декілька разів він тяжко зітхнув, адже відчуття ностальгії вирувало у його душі. Все було знайоме, але давно забуте. Кожне озерце, галявину чи пагорб він вже бачив раніше безліч разів. Він любив природу за її свободу, красу та свіжість. Саме на природі він написав свої перші рядки, і тут же й закінчив роботу над своєю останньою книгою. 

Навіть складно було вкласти у голові все те, через що він пройшов за ці роки, заради того, аби просто повернутися на початок свого шляху. Щоб просто збагнути те, якими прекрасними насправді є речі, котрі ми ніколи не цінуємо, вважаючи їх загальноприйнятими. Якби Генріху, що стояв тут 20 років тому, розповіли про майбутнє, то він би не повірив жодному слову ані про себе, ані про світ. Хоч він і був доволі розумним та мав зв’язок із Безмежністю, його уява спромоглася лише у самому кінці свого творчого життя намалювати ту картину, що згодом перетворилася на “Темряву Майбутнього”. Довгий час, коли Андер вже перебував на фронті, його думки поверталися назад і назад у минуле, шукаючи пояснень своїм передбаченням. Війна тоді не просто змінила його життя. Вона змінила самого Генрі, так само як і Вальфронія змінила Філіпа. Проте хіба не Ритм керував обома силами? Врешті-решт, після поразки Фейліха, чорна хмара, що згустилася над Безмежністю, мала б розвіятися. Як-не-як все вже скінчено, і його перебування тут, у Страсбурзі, лише доводить той факт, що нарешті настали ті кращі часи, про які так часто він думав раніше. Він уявляв ці часи саме тут, у рідному місті у розпалі літа, посеред живої, натхненної свободою, природи та ланів, вкритих м’якою, зеленою ковдрою.

– Знаєш, насправді ти заслужив на це. – Філософським тоном почав Голос. – Ти виконав своє призначення, розкрив всі таємниці. Можливо, Безмежність таким чином вирішила винагородити тебе за все, повернувши назад.

– Тобто ти думаєш, що зараз літо 1914? – Генрі раптом спинився, нервово оглянувшись навколо, немов очікуючи побачити у траві переслідувача. – Але якщо це так, то мені доведеться пережити всю цю чортівню знову! 

– Постривай, не роби передчасних рішень. Подорожі в минуле як ти знаєш є доволі складними, тим паче у такі далекі часи. До кінця навіть я не знаю, де саме ми зараз, проте якби ми повернулися аж до 1914, то ти б точно це вже помітив. Згадай: ці території за декілька тижнів мають стати полем битви, якщо це, дійсно, літо 14-го. – Генрі прискорив крок, бажаючи якомога швидше дістатися міста. У ньому бушувала якась дивна енергія приємного хвилювання, напруження та очікування, що переростало то у страх, то у благоговіння залежно від слів, які говорив ТГ. – Ні, літом 1914 тут вже стояли війська, тому цей варіант відкидаємо… Це може бути і 1913, і 1912… Але з іншого боку, Безмежність чомусь відправила тебе саме сюди конкретно. Вона спеціально вибрала рік твоєї появи тут, і схоже не просто так. Можливо, ти знадобишся їй тут, у цьому світі.

– Але що ж могло статися такого, що я раптом видався їй потрібним?

– Це лише моя теорія, яку не слід близько брати до серця. Ти розумієш мову Безмежності значно краще за мене, тому це я мав би запитати тебе шодо цього. – Хлопець задумався, перебираючи у пам’яті всі події минувшини. Щось всередині нього досі боліло, і він знав це, але не говорив. Схоже, ТГ не помічав цього ледь відчутного болю у душі Андера, проте сам він знав про нього.

– Це може бути пов’язано із Фінальним Ривком, ось що я думаю. Я залишив той світ напризволяще у день, коли для мене все скінчилося. Особисто я вважаю, що ключ до відповідей досі знаходиться там, і я маю зрозуміти, що сталося згодом. – За пагорбом замайоріли перші будинки. Помітивши їх, серце защеміло, а на руках та щоках виступив піт. 

Генрі стояв високо над полями та містом, а сонце пригрівало йому чоло. Рукою він поправив свою зачіску, зробив глибокий вдих та видих, почавши спуск вниз. Цей пагорб був доволі крутим, але, на щастя, Генрі пам’ятав це. А ще він не міг викинути із пам’яті сам образ міста. 

Він пам’ятав його таким, яким востаннє бачив перед битвою за Верден, щоправда тоді його майже безлюдні вулички та поодинокі руїни будівель справили на нього дещо гнітюче враження.

Місто було у декількохстах метрах від нього, але кількість людей у ньому ще здалеку приголомшила хлопця. Торговці снували туди-сюди, продаючи всеможливий крам перехожим. Очі розбігалися від кількості товарів, яких тут було більше ніж вдосталь: мішки із зерном, фрукти, овочі, ковбаси, бідони, наповнені молоком, найрізноманітніші ювелірні прикраси, годинники, залізні вироби, серед яких домінували ножі, ковальскі молоти та підкови. Туди-сюди по брукованим вулицям проїжджали автомобілі обтічної форми, сигналячи перехожим та кудись спішачи. Електричне освітлення тепер було чи не на кожній вулиці, яких тепер було куди більше ніж раніше. Місто сильно змінилося порівняно із тими часами, коли тут жив Генрі. Його розміри видавалися йому гігантськими, а сучасний транспорт, що їздив центральними асфальтованими дорогами видавався йому дивовижним, хоча після того, що він побачив у світі Вальфронії двадцять другого століття, його було складно чимсь здивувати.

Ще ніколи за все своє життя, проходячи цими вулицями, він не бачив такої кількості людей. Всі кудись бігли, галасували, сміялися, про щось розмовляли та перегукувалися. Здавалося, він потрапив не добре знайоме місто, а в якусь іншу, чужу, проте неймовірно цікаву версію його оригіналу. Та порівняно із оригіналом, це місто було справжнім шедевром архітекторської думки: височенні десятиповерхівки із різьбленним фасадом переважно світлих відтінків та великі дахи, вкриті червоною черепицею. Широкі балкони із вишуканими перилами та орнаментами стін чарували Генрі своїми унікальними візерунками. Кожен дім тут був витвором мистецтва та архітектурної думки. Широкі проспекти та вулиці ж дивували мандрівниками своїми розмахами, а розкішні готелі, банки та держбудівлі, збудовані в античному стилі, вражали своєю досконалістю.