Розділ 1 “Повернення”

Сліпучі промені сонця сяяли невимовно яскраво. Вони зігрівали теплом, надихали своїм живим та настільки близьким до душі світлом, змушуючи заплющити очі та відправитися до тих далеких, незбагненних світів нашої свідомості, що про них ми тільки здогадуємося. Насправді наша уява куди ширша, ніж ми думаємо. Її межі починаються з усвідомлення самих себе і закінчуються там, де кожен із нас сам промалює собі цю межу: чи то за крок до катастрофи, чи за міліметр від ідеалу…

Легенький полуденний вітерець лише доповнював гармонію природи на цих безмежних, нерукотворних просторах. Це світ, позбавлений як людських пристрастей та емоцій, так і гніву, жорстокості, зневіри, зухвальства, брехні та несправедливості. Це світ, створений задовго до появи людини, де все було чітко й зрозуміло, таємниче і водночас прозоро.

Можливо, якби людина ніколи у ньому і не з’явилася б, то він би був куди кращим, розмаїтішим, досконалішим. Хто як не людина створила у цьому світі межі, кордони, обмеження? Ніхто інші як ми самі, зробили простори гармонії та ідеалу чітко розподіленими територіями, які ще самі ж знищуємо під час воєн та які нещадно грабуємо у мирний час заради ресурсів. Ми зберегли лише оболонку колишнього, вільного від людей світу, натомість втративши знання про безмежність. 

Якщо поміркувати таким чином далі, то ми свідомо відмовилися віри у безмежне, бо завжди прагнули довести щось коротко і зрозуміло. Ми не хотіли вірити у світи, відмінні від нашого, способи мислення, заскладні для нашого розуміння, ідеали, що втратили своє значення на нашій планеті…

Листя легенько шелестіло над головою людини, що прихилилася до стовбура цього сторічного дуба і дрімала собі, роздумуючи бозна зна над чим. На її обличчі так і застигла усмішка, така ж яскрава як і світло сонця, що освітлювало її. Схоже той сон, що снився цьому молодому хлопцю років двадцяти, захоплював, чарував та дивував його одночасно. Жоден об’єкт навкруги не хвилював його, на відміну від картинок, які він бачив перед очима невимовно досконало та чітко. Мабуть, вперше за все його життя, вони були такі близькі до нього. Фактично це були кадри з його життя, яке зараз пролітало перед ним, наче фільм у кінозалі. Він дивився, згадував, заново переживав кожен момент, підсвідомо здогадуючись, що на нього чекає далі. Лише посмішка увесь час лишалася однаковісінькою, немов хлопець не міг її змінити. Вона буквально застигла. Якась незвідана сила тримала її міцно-міцно. Можливо, це була сила ілюзії, що прагнула зберегти справжні емоції сновиди в секреті, а може, це була Безмежність, що прагнула відповісти на всі питання одночасно однією відповіддю – цієї усмішкою, що була такою багатозначною! Вона означала і цілковите задоволення життям, і абсолютний розпач, що змінився на щастя, завдяки філософії, яку її власник розгадав досить нещодавно, коли востаннє відчув наскільки жахливими були всій його життя – всі Ритми або ж долі, які спіткали його за ці двадцять років боротьби як із зовнішнім світом, так і з самим собою.

Опісля останнього кадру, що закінчив уявний кінофільм хлопця, його лице сіпнулося. Тієї ж миті він розплющив очі, що округлилися від здивування – він дивився на просторі луги, вкриті зеленою травою, червоними маками, фіолетовими фіалками, золотими кульбабками… Вдалині вимальовувалася широка річка, чиї води він так само добре пам’ятав, як і все навколо. Після 16 років терміну у В’язниці, яку він був би ладен забути, його нарешті повернули назад, до рідного краю! До того місця, яке він стільки разів згадував, стільки мріяв про нього, стільки разів прагнув побачити знову! 

І ось він знову тут. Він повернувся, а це означає, що Фейліх таки програв. Це означає, що МАДР і Вальфронія врятовані завдяки Вільяму та у якомусь степені йому, Філіпу Хантеру – людині, що змінила світ. Можливо, він і накоїв безліч помилок за останні два життя, але саме його боротьба із внутрішнім злом – Фейліхом, надихнула Віла на перемогу. Якби Філіп здавався ще тоді, коли Координатор прагнув покінчити із ним, то він би ніколи не дізнався світової таємниці, а Вальфронія ніколи не була б переможеною. Цікаво: що ж тепер із Тетраелем, Омегою та всією галактикою? 

Хлопець почухав лоба та звівся на ноги – на ньому була та сама форма, яку він носив у день своєї першої смерті, коли ще був не Філом, а Генріхом. Чорний мундир із медалями красувався на його грудях, нагадуючи про часи, що видавалися тепер якоюсь фантастикою.

– Отже, хто я тепер? Якщо я, дійсно, повернувся назад, то це точно не просто так… Вільямом керувала сила Безмежності того дня, коли він переміг мене… І у той самий час не мене… Чорт, ну чому це все так складно?!

– Я радий знову чути тебе, Філіпе, або краще сказати Генріху. Генріху Андер. – Таємний Голос заговорив раптово, проте його слова, яких хлопець не чув вже стільки часу, одразу ж підняли йому настрій. 

– Тобто Генріх? – Серце забилося сильніше, а хвилювання досягло максимального рівня. Хлопець раптом відчув, що є дещо вищим, ніж зазвичай. До того ж його руки були більш видовжені, а форма нігтів інакшою. 

Він схопився із місця та побіг до річки так швидко, немов за ним гнався хижий звір. 

М’яка трава під ногами, свіже повітря, тепле проміння та жодної людини! Це місце чарувало його не тільки спогадами, пов’язаними із ним, а й тим духом, що не змінився за час його відсутності.

Захеканий, він нахилився над водою та придивився – ТГ був правий. Його зовнішність змінилася. Точніше сказати, повернулася. Він знову був тим самим високим та худорлявим Генрі, із незвично білим волоссям, густими бровами та чорними, впевненими й добрими очима. Тепер той, давно забутий,  двадцятичотирьохрічний письменник, що вперше за всю свою кар’єру зіткнувся із невдачею, коли його книгу відкинули всі видавництва, дивився на нього з води, а та книга із промовистою назвою “Темрява Майбутнього” тепер видавалося йому страшнішою за все, що він коли-небудь знав і бачив, адже було зрозуміло лише одне – якщо він у минулому, то ця темрява насувається знову…