Частина 2. "Сонце Майдану". Розділ 1

Ігнат приїхав удосвіта, і хоча лікарня зачинена для відвідувачів о такій порі, завжди можна знайти лазівку, якщо постаратись. Дарина позичила хлопцю свій запасний халат, а дядько Пилип білий головний убір. Халат сховав і чорні джинси, і сіру атласну сорочку, темне волосся Ігнат акуратно підібрав.

– Схожий на стажера? – Ігнат наводив марафет, дивлячись у дзеркальце, яке тримала дівчина.

– Схожий, ходімо вже, – Дарина нервово сховала дзеркальце у своїй шафці.

– Поповзли у розвідку, красуне, – пожартував Ігнат, наче все це уявлялося йому веселою пригодою.

Дарина провела Ігната порожнім коридором на другий поверх.

За вікном над лісом вставало жовтогаряче сонце, випливало з сизого марева.

Пилип Іванович із ними не пішов, не хотів більше лізти у цю справу, і Дарина його розуміла: у дядька Пилипа була родина, це їм, молодим, ще не треба про когось піклуватися і непокоїтись.

Олександр не спав, лежав із розплющеними очима, дивився у вікно і про щось думав. Зачувши, як відчиняються двері, сів на ліжку.

– Привіт, Ігнате.

– Привіт, друзяко.

Вони потиснули один одному руки. Ігнат присів на краєчок ліжка.

– Ця навіжена дівчина про таке розказує, що навіть я, легковірний, вірити відмовляюсь.

– Дарина тебе не дурить, – сумно заступився за дівчину Олександр.

Сашко говорив чітко і коротко, без емоцій, ніби не про самого себе. Склавши руки на грудях і задумливо прикривши вії, Ігнат слухав, на його обличчі не відображалися ніякі почуття.

Сонце проганяло марево, хоча поки не з’явилось у вікні, і якось теплішало на душі.

Хлопці мовчали, і Дарина, яка притулилася до підвіконня, відчувала, що втручатися не можна.

– Андрія поховали вчора, – нарешті мовив Ігнат.

– У Києві?

– Ні, тут. Батько вирішив, що коли його син був закоханий у ці гори, і вони забрали його життя, то хай отримають і тіло.

Олександр зітхнув.

– Андрій так і не встиг помиритися з батьком. Іноді мені здається, що це наша провина. Якби ми тоді не познайомилися під час Помаранчевої...

– Знаєш, друже, – урвав його Ігнат, – коли б вовк за горою був?

– Недоречна промовка, – не оцінив кпин Олександр і глянув на сумну Дарину, яка теж не поділяла гумору Ігната.

– Сам знаю, – криво осміхнувся товариш Сашка. – Камінь у тебе? Покажи.

Олександр дістав із шухлядки у тумбочці камінець, але в руки Ігнату не давав.

– Сашко, зможеш його знову ввімкнути? – в голосі Ігната все ж ковзнула недовіра.

– Не впевнений. Минулого разу відчуття було таке, ніби з мене, як з пробитого міхура, витікають усі сили, і я зараз знепритомнію.

– Ну, ти прямо, як бариня у корсеті – "зараз знепритомнію", – засміявся Ігнат і змовк, згадавши, що їх можуть почути, і тоді у всіх будуть неприємності. – Або спробуй сам, або дай мені.

Ігнат кидав Сашкові виклик. Дарина бачила, як лиховісними вогнями спалахнули в глибині очі Назарчука, але й Ігнат більше не жартував. Як вчора залицянням Олександр, так сьогодні сміхом Ігнат – вони обоє захищалися від невідомого, але неминучого. Дарина так не вміла: якщо боятися, то по-справжньому, якщо сміятися, то щиро і від усього серця.

Олександр грів камінець у долонях. Блакитно-зелений серпанок розгорявся повільніше, але постать цього разу чіткішала, було видно, що вона не статична.

– У мене більше немає сил, – прошепотів Олександр, і тоді Ігнат обхопив його долоні своїми.

Мінливе сяйво ущільнилось, стаючи напрочуд ясним голографічним зображенням. Стрункий чоловік із темним волоссям до плечей, полотняний одяг незвичний, схожий на жрецьку мантію, розшиту сріблястими візерунками на рукавах.

– Дарино, допоможи! Він бере енергію для заряду! – здогадався Ігнат.

Дівчина теж торкнулася їхніх рук.

І зображення заговорило.

Чітка, мелодійна вимова, але в голосі відчуваються страх і безвихідь. Одна і та сама фраза впліталася в чужу мову тричі, і з кожним разом у ній було більше благальних інтонацій, заклику без відповіді.

Тоді чоловік змовк на півслові, прислухався, ніби почув щось, що не відобразив запис, озирнувся.

Правильні риси обличчя, європейський тип, в очах зовсім немає страху, тільки рішучість. Він потягнувся до чогось, що зараз було у нього за спиною.

Короткий світловий промінь беззвучно поцілив у нього, штовхнув назад.

Зображення здригнулося – чоловік зачепив пристрій, який робив запис. В око прадавньої камери потрапили ще двоє в схожому одязі.

Спалах, який перетинає кімнату, – зображення хитнулось і щезло.

– Я вражена, – першою отямилася Дарина, прибираючи руки.

– Сашко, як вважаєш, ми зможемо запустити запис іще раз і в кінці поставити на паузу? – Ігнат кінчиками пальців погладив камінець.