Чорний дрізд, або Як навчитися літати?

А як там дерева?

Замість ніжних маминих слів «Ганусю, сонечку, час вставати» Ганю зі сну витягували різкі звуки, значення яких вона ніяк не могла вловити.

«Няв, няв», – звуки ставали чіткішими та гучнішими. Ганя розплющила очі й зрозуміла, що прокинулася. З вулиці доносилося цвірінькання пташок, але точно не воно її розбудило. «Няв!» – сон остаточно залишив Ганю. Вона повернула голову ліворуч – біля ліжка сидів Кіт і дивився на неї. «Няв!» – ще раз повторив він наполегливо, не розуміючи, чому Ганя не реагує.

Крім нявкання Кота, жодних звуків у домі більше не було. Батьків Ганя не чула. Це її здивувало – була субота, а на вихідних вони зазвичай не працювали, за винятком якоїсь термінової роботи.

Ганя злізла з ліжка, взула капці та пішла перевіряти – у кімнаті батьків нікого не було. Зайшовши на кухню, побачила Кота, який уже чекав на неї, – він кружляв біля банки зі своєю їжею, поки з неї не насипали у його мисочку.

«Де ж мама і тато?» – подумала Ганя. Поки вона насипала Коту їсти, помітила дещо смачне на столі. Усівшись на стілець, побачила тарілку з печивом, склянку з компотом та записку.

«Ганусю! Ми пішли на зустріч. Будемо в обід. Мама і тато.» Нижче в записці було P. S.: «Кота ми вже погодували». «От ненажера!» – сказала Ганя, глянувши на Кота, який добирав залишки корму так, наче не їв цілий день.

Ганя відклала записку та підсунула до себе склянку з компотом. Продегустувала «кулінарний шедевр», який вчора допомагала робити мамі.

Мама замішувала пісочне тісто та розкочувала його на спеціальній дошці. І разом з Ганею вони витискали вирубками різні фігурки: зірочки, сердечка, квіточки, пташечок та інші, які Гані навіть нічого не нагадували. Потім посипали цукром і викладали на деко. Оскільки Гані вже час було лягати спати, мама сама випікала печиво, яке Ганя мала їсти вже зранку.

«Смачно!» – підбила підсумки Ганя і примружилася під муркотіння Кота. З’їла ще сердечко і знову перечитала записку батьків. «До обіду» – це ще не скоро. Чим би зайнятись? Ганя глянула у вікно, зустрілася поглядом із сонцем та примружилась. Від легенького вітру дерева перебирали першими листочками.

«Цікаво, як себе почувають берези в гаю? – Ганя згадала позакласну роботу учнів зі збирання березового соку, до якої вона долучилася, та розмову з Борсуком. – Я ж можу зараз піти провідати їх.»

Ганя злізла зі стільця та пішла в свою кімнату. Застелила ліжко. Ліжко слід застеляти із самого ранку! Може, не так гарно, як мама, але в міру своїх сил. На стільчику висів одяг для вулиці – Ганя переодягнулася.

«Тільки треба батькам теж залишити записку!» – знайшовши в себе олівець, Ганя повернулася на кухню. Залізла на стілець і на звороті листка написала «Пішла в березовий гай».

У коридорі взула шкіряні черевики та одягнула теплу курточку. «Шапка та рукавиці!» – проговорила з інтонацією, яку мама використовувала, коли мова йшла про хороші звички. Натягнувши шапку, попрямувала до дверей.

Повітря було теплим та свіжим. Ганя зробила глибокий вдих, трохи затамувала подих та голосно видихнула. Справжнього натураліста, навіть маленького, погода, звичайно, не лякає, але подорожувати саме за таку – одне задоволення! Біля ніг прошмигнув Кіт та стрімко помчав у бік ставка. Зачинивши двері, Ганя вийшла на стежку, яка мала її привести до березового гаю.

Сніг уже розтанув, земля місцями навіть трохи підсохла. Тільки де-не-де були пастки багнюки, які Ганя, уважно дивлячись під ноги, намагалася відстежувати й обходити. Черевики своєю чистотою відблискували на сонці, ніби натякаючи, що хотіли б і далі залишатися такими чистими.

Ганя чула спів птахів, але їх самих бачила лише тоді, коли вони перелітали з дерева на дерево. Крізь листя на деяких деревах можна було розгледіти гнізда, до яких час від часу підлітали птахи й за кілька хвилин знову відлітали. Коли Ганя підходила ближче до дерева з гніздом, то чула, що там хтось пищить. «Батьки годують маленьких пташенят», – зауважила вона.

Земля по обидва боки стежки була вкрита травою. Ближче до ставка зелену поверхню трави усіювали кольорові плями квітів. Ставок наче ожив, коли біля нього розтанув сніг: побільшало людей, які, прогулюючись, підходили милуватися ним. Вони затримувалися, щоб спостерігати за качками, які плавали невеликими зграйками та поодинці. На зиму качок забирали на іншу водойму, де про них дбали працівники краєзнавчого музею. А навесні знову випускали, але постійно провідували й підгодовували.

Ганя підійшла ближче до води подивитися на птахів. Одні з них були коричнюваті, а інші – світлі з яскравими смарагдовими головами, якими одразу привертали до себе увагу. «Напевно, це дівчата, тобто самки, – подумала Ганя. – У людей зазвичай дівчата одягаються яскравіше за хлопців.»

На березі були дорослі й діти. Вони кидали птахам їжу, і ті спритно ловили шматки в повітрі або підхоплювали їх з води.

«Обов’язково сходимо з батьками погодувати птахів! Пригостимо їх домашнім печивом!» – відірвавши погляд від ставка, Ганя розвернулася й пішла до стежки. Праворуч можна було вже побачити березовий гай на фоні темного лісу.

«Можна було взяти із собою компас, щоб подивитися, де південь і північ. Хороша річ, щоб не заблукати. Але ж я лише туди і назад. Може, батьки і не встигнуть прочитати мою записку», – голова Гані наповнювалася різними думками, поки ноги несли її до гаю. «Одні птахи живуть на деревах і постійно кудись літають, інші – плавають і нікуди не літають. І всі вони називаються птахами. Хм, треба буде про це у мідріших спитати.»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше