Розділ 9. Тис назавжди

Данило мовчки дивився на трофейний автомат у своїх руках. На чорному металі ствольної коробки блищали краплі дощової води, в яких відбивалося тьмяне світло неба. Позаду, за стіною туману, Прутець продовжував свій шалений рев, але голоси переслідувачів уже вщухли — стихія надійно відрізала їм шлях.

Капітан зробив глибокий вдих. Його легені, звиклі до сухого міського пилу та бензинового чаду Коломиї, тепер жадібно вбирали це густе, холодне повітря, просякнуте запахом мокрого моху, хвої та гіркого тису. Він відчував, як з кожним подихом усередині нього щось змінюється. Старий світ, де все вимірювалося параграфами кримінального кодексу, протоколами та посадовими інструкціями, повільно розчинявся в цьому білому тумані, залишаючи лише первісну простоту.

Він опустив автомат дулом донизу, закинув ремінь за плече й подивився на Дзвінку.

— Мій закон завжди вимагав захищати безневинних, — тихо, але твердо сказав Данило. — Якщо для того, щоб врятувати ці гори від таких, як Мельник, мені треба переступити межу — я її переступлю. Веди.

Дзвінка ледь помітно посміхнулася. Вона простягнула руку й легенько торкнулася його правого передпліччя — саме там, під курткою, на шкірі Данила вже кілька днів свербіло дивне червоне коло, схоже на слід від опіку.

— Тис уже вибрав тебе, Даниле, — прошепотіла вона. — Твоя кров пам’ятає Юстину. Ти просто не хотів цього помічати.

Вони рушили вгору. Схил ставав дедалі стрімкішим, під ногами замість розмоклого ґрунту все частіше з’являлося голе, гладке каміння, поросле сизим лишайником. Ліс навколо них змінювався. Смереки рідшали, поступаючись місцем кривим, химерним стовбурам прадавніх тисів. Тут, на самій межі заповідника, ці дерева стояли століттями, вбираючи в себе силу скель. Їхня темна, майже чорна хвоя не шелестіла на вітрі — вона немов глушила будь-які звуки, створюючи навколо абсолютну, потойбічну тишу.

За пів години підйому туман раптом розступився, і вони вийшли на невелике плато.

Перед ними височіла величезна скеля, що формою нагадувала розколоту навпіл корону. У самому центрі цього розколу, прямо з глибокої кам’яної тріщини, ріс велетенський прадавній тис. Його коріння, товсте, як тіла змій, обплітало камінь, тримаючи скелю вкупі. Це було серце заповідника. Місце, де земля тримала свій перший затвор.

— Це тут, — Дзвінка підійшла до дерева й обережно опустила вовняний пакунок із Книгою на пласке каміння біля його підніжжя. — Книга Першопричини має повернутися в коріння. Тільки так ліс отримає силу закрити рани, які наніс йому Богдан Мартинюк.

Данило підійшов ближче, тримаючи руку на руків’ї пластунського ножа. На поверхні срібного леза, прихованого в піхвах, знову почало з’являтися ледь помітне тепло — залізо реагувало на наближення до первісного джерела сили.

Раптом з-за стовбура прадавнього тиса повільно виступила знайома висока постать. Чугайстер стояв мовчки, його жовті звірині очі світилися глибоким, спокійним світлом. Він більше не виглядав загрозливо — навпаки, у його величній поставі відчувалося полегшення, наче важка ноша, яку він ніс століттями, нарешті знаходила свій притулок.

Він повільно схилив голову перед Дзвінкою та Данилом.

— Ви принесли її, — прогримів його голос, що тепер звучав як м’який шурхіт осипаного листя. — Межу відновлено. Але пам’ятай, капітане: перша книга — це лише замок. Ключі від другої та третьої вже шукають у долині. Мельник не зупиниться. Він має залізо і папір, але він не має душі.

— Я зупиню його, — Данило зробив крок уперед, дивлячись прямо в очі лісовому велетню. — Тепер це моя справа.

Чугайстер підняв свою велетенську руку, і на долоню Данила з гілки прадавнього тису впала невелика, важка залізна пластина, вкрита вигравіруваними рунічними знаками — оберіг Юстини, який його бабка колись залишила в лісі як заставу миру.

— Візьми це, онуку Юстини, — промовив Чугайстер. — Залізо закриває воду. Воно захистить твій розум, коли ти зійдеш у долину, де Прут реве під бетонними кайданами. Йди. Твій шлях тільки починається.