Розділ 8. Тонка грань

Данило не відповів. Він випустив коротку чергу в мокру землю прямо під ноги найманцям. Земля злетіла фонтаном, змішаним із глиною та скалками коріння. Чоловіки в тактичних дощовиках миттєво припали до землі, інстинктивно ховаючись за стовбурами смерек.

— Далі ні кроку! — гаркнув капітан, тримаючи автомат у готовності. — Ви хочете «очистити» річку? Подивіться на неї! Вона вже вас чекає!

Мельник, що лежав за товстим кореневищем старого тиса, відповів крижаним спокоєм:

— Ти занадто багато уявляєш про себе, Коваль. Ми маємо замовлення. Ми маємо технології. Думаєш, ця калюжа нас зупинить?

Він дав знак своїм людям. Двоє найманців спробували обійти Данила флангом, пробираючись крізь чагарник. Але як тільки вони зробили кілька кроків у бік води, потік Прутця наче збожеволів. Рівень води миттєво піднявся на пів метра, і хвиля, брудна, з уламками гілок, з гуркотом ударила в берег, мало не збивши найманців з ніг. Вода в місці, де вони стояли, завирувала, наче в котлі.

— Не підходьте до води! — закричав один із них, відступаючи назад. — Тут щось не так! Земля під нами рухається!

Дзвінка була вже на середині стовбура. Вона не йшла, вона ковзала, наче в неї на ногах були не грубі селянські постоли, а самі коріння, що впивалися в гнилу кору. Вона зупинилася на мить, торкнулася рукою стовбура, що перекинувся над прірвою, і щось прошепотіла. Стара смерека здригнулася і, здавалося, вросла в скелі глибше, стаючи стійкішою.

Данило почав відступати спиною до колоди, не зводячи очей з Мельника. Кожен крок був випробуванням — підошви ковзали, а внизу, під колодою, ревла безодня, готова проковтнути будь-кого, хто похитнеться.

— Спробуй наздогнати, Мельнику! — кинув Данило, ступаючи на колоду.

Він відчував, як дерево під ним дихає. Це було не просто мертве дерево, воно наче наливалося якоюсь силою. Він зробив крок, другий, третій. У голові шуміло, але він не дивився вниз, де вирувала вода. Він дивився на Дзвінку, яка вже стояла на протилежному березі, простягаючи до нього руку.

Мельник, побачивши, що вони відриваються, вискочив із укриття і кинувся до колоди. Він не боявся — він був розлючений. Його очі горіли неприродним, майже гарячковим блиском.

— Ти не підеш нікуди з цією Книгою! — крикнув він, роблячи різкий ривок до колоди.

Але як тільки його нога торкнулася поверхні впалого стовбура, вода в Прутці піднялася ще вище. Колода, яка до цього лежала нерухомо, раптом хитнулася, наче жива істота, що скидає зі спини надокучливу комаху. Мельник втратив рівновагу, махнув руками, шукаючи опори, і ледь не впав у вируючий потік. Його врятував лише карабін, яким він встиг зачепитися за коріння на березі.

Він висів над прірвою, його обличчя викривилося від люті й страху. Вода обливала його холодними бризками, наче намагалася забрати своє.

Данило був уже на березі. Він схопив Дзвінку за руку, і вони кинулися в ліс, в густий туман, що знову почав швидко опускатися на гори.

— Ми їх не вбили, — прохрипів Данило, коли вони нарешті опинилися в безпечному заглибленні між скелями. — Але вони нас знайдуть. У них є техніка, у них є навігація. Як нам відірватися?

Дзвінка подивилася на нього. Її обличчя було блідим, але в очах світилася рішучість.

— Вони не знайдуть нас, якщо ми підемо Туди. Там, де гори розмикаються і починається шлях до Скресання. Але ти маєш вирішити, капітане. Якщо ми перетнемо ту межу, ти вже не зможеш повернутися назад до свого «закону». Ти станеш частиною того, що ми маємо захистити.

Вона вказала в бік вершини Чорногори, яка в тумані здавалася майже прозорою, наче портал у інший світ.

— Ти готовий залишити минуле там, на тому березі?