Розділ 7. Пластунська кров

Данило не кліпнув. Його тіло діяло швидше за думки — спрацювали роки тренувань та інстинкт, який передався йому разом із важким срібним ножем на поясі. Він відчув, як долоні раптом стали гарячими, а в ушах зник гуркіт річки, залишивши лише ідеальний, дзвінкий спокій.

— Моя бабка Юстина вчила мене, що бруд не змивають брудом, Мельнику, — голос капітана звучав тихо, але дивно відлунював під густим склепінням тисових гілок. — А твій опік на шиї… Ліс уже виніс тобі вирок. Ти просто ще не зрозумів, що ти мрець.

Обличчя Мельника на мить пересмикнуло від люті. Його палець на спусковому гачку напружився.

— Стріляй! — різко вигукнула Дзвінка.

Але вона зверталася не до Мельника. Дівчина різко зірвала з шиї намисто з річкових мушель і з силою кинула його під ноги найманцям. Намисто розірвалося з сухим, дзвінким тріском. Сріблясті мушлі впали у вологу гнилу хвою і миттєво спалахнули яскравим, білим світлом, вивільняючи густий, задушливий туман. Це не був звичайний дим — він пахнув річковим намулом, мокрою лускою та крижаною глибиною.

— Вода! Вона під ногами! — закричав один із бійців Мельника, наосліп стріляючи в білий туман. Глухі автоматні черги розірвали лісову тишу, зрізаючи тисове листя й гілки над головами.

Мельник вистрілив туди, де секунду тому стояв Данило, але капітан уже був у русі. Він зробив низький перекат ліворуч, миттєво скорочуючи дистанцію до найближчого стрільця. Права рука Данила вихопила ніж-пластун. Срібне лезо Юстини з тихим свистом розсікло вологе повітря, пройшовшись по передпліччю найманця. Той скрикнув, випускаючи зброю з рук, яка з глухим стукотом упала в мох.

— Тікайте! — крикнула Дзвінка, хапаючи Данила за рукав куртки. — Сюди, через провалля!

Данило підхопив випущений найманцем автомат, перекинув ремінь через плече і кинувся слідом за дівчиною в саму гущавину Чортового лісу. Туман за їхніми спинами ставав дедалі густішим, багряніючи від променів ліхтарів найманців, які гарячково намагалися вийти з хмари отруйного тисового пилку та річкових випарів.

Вони бігли крізь чагарники, не розбираючи дороги. Смерекові гілки били по обличчю, залишаючи липкі сліди живиці на шкірі. Данило чув, як позаду лунають крики Мельника та важкі кроки його людей, але гори вже грали на боці втікачів — кожен крок Дзвінки здавався невагомим, стежка сама лягала під її ноги, тоді як переслідувачі постійно спотикалися об коріння та грузли в глибокій глині.

Раптом ліс різко обірвався. Попереду зяяла глибока, чорна ущелина, на дні якої шалено вирував потік Прутець. Вода піднялася настільки, що хвилі з брудною піною діставали майже до країв скелястого урвища.

Єдиним містком через цю безодню була стара, напівзгнила смерека, що впала з одного берега на інший. Її стовбур був слизьким від мокрого моху й безперервного дощу.

— Нам туди, — Дзвінка зупинилася на краю скелі, притискаючи Книгу до грудей. Вітер розвівав її темне волосся, у якому все ще трималися дрібні зелені гілочки. — Мельник не піде за нами через колоду. Він занадто боїться втратити рівновагу. Але нам треба поспішати.

З лісу позаду них виринули перші промені ліхтарів. Найманці виходили на галявину.

— Йди першою, — Данило розвернувся обличчям до лісу, пересмикуючи затвор трофейного автомата. — Я прикрию.

— Тільки не вбивай їх тут, Даниле, — тихо попросила Дзвінка, ступаючи на слизький стовбур дерева. — Ліс не любить свіжої крові біля води. Якщо проллєш її на колоду — річка забере обох.