Розділ 6. Засідка на Прутці

Данило різко звівся на ноги, машинально торкаючись кобури. Рука відчула холодну надійну текстуру полімерного руків’я пістолета, але в цих горах звичайна зброя здавалася занадто дрібною, майже іграшковою проти тієї темряви, що повільно згущувалася навколо.

— Василю! — крикнув він у бік лісової стежки, де раніше зник дільничний.

Відповіддю йому був лише важкий, вологий шелест смерек і монотонний рев води далеко внизу. Микитюк не відгукнувся.

— Його там немає, — тихо сказала Дзвінка, закидаючи вовняний пакунок із Книгою зручніше за плечі. — Твій товариш уже біля машини. Його тримає не вірність службі, а смертельний страх. Він біг так, що навіть вітер за ним не встигав. Але ті, інші… вони не біжать. Вони чекають у затінку скелі, де потік Прутець впадає в Черемош.

— Звідки ти знаєш? — Данило швидко перевірив затвор пістолета й повернув його в кобуру.

— Вода говорить, Даниле. Вона змиває бруд із їхніх чобіт і несе цей запах заліза та мастила далеко вперед. Вони перекрили єдиний міст.

Капітан насупив брови. Якщо міст перекритий, вони опинилися в пастці. З одного боку — стрімка скеля Чорногори, з іншого — бурхливий Чорний Черемош, який після зливи перетворився на шалений брудно-жовтий потік, що з кожною хвилиною підмивав береги.

— Йдемо в обхід, — коротко скомандував Данило. — Через стару кладку лісовозів. Пам’ятаєш її?

— Кладку змило ще під час повені три роки тому, — Дзвінка похитала головою, її зелені очі дивилися на нього з легким сумом. — Але є стежка звірів. Вона веде через Чортів ліс, де тис росте прямо з каміння. Люди туди не ходять, бо там повітря заважке. Але для нас це єдиний шлях.

Вони рушили вглиб лісу, сходячи з розмитої стежки лісника. Тут, під тінню заповідних дерев, дощ майже не сягав землі — його затримувала густа глиця столітніх смерек та тисів. Проте сирість тут була іншою — густою, задушливою, насиченою гірким, отруйним пилком прадавнього тису. Кожен вдих віддавав у горлі сухою гіркотою.

Данило йшов першим, розсуваючи руками мокрі гілки й уважно вдивляючись у напівтемряву. Час від часу під його ногами тріщали старі кістки лісових звірів, майже повністю поглинуті зеленим мохом.

Раптом попереду, за стіною з густих тисових кущів, блиснув яскравий промінь потужного ліхтаря.

— Стояти! — пролунав різкий, металевий голос, спотворений рацією чи гучномовцем. — Поліція чи ні — нам байдуже. Кидайте пакунок на землю і назад, у ліс. Інакше ви обидва залишитеся тут до наступної весни.

З-за дерев виступили три фігури. Вони виглядали чужими для цього лісу — у дорогих тактичних дощовиках темного кольору, з військовими респіраторами на обличчях та з автоматичною зброєю в руках. Вони не боялися отруйного повітря Чортового лісу — їхні маски надійно фільтрували пилок.

Один із них — високий, широкоплечий чоловік із лівою рукою, захованою під дощовик — зробив крок уперед. Його протектори на черевиках були точно такими ж, які Данило бачив на розмоклій глині біля хати лісника.

— Володимир Мельник? — Данило не опустив рук, але змістився трохи ліворуч, закриваючи собою Дзвінку.

Чоловік повільно стягнув респіратор, відкриваючи сухе, бліде обличчя з різкими рисами та холодними, майже скляними очима. На його шиї виднівся свіжий темний опік у формі гілки тису — тавро Ордену Скресання.

— Капітан Коваль… — Мельник ледь помітно посміхнувся, але його очі залишалися мертвими. — Мені казали, що в Коломиї залишилися ще чесні копи. Шкода, що ти сунеш свого носа туди, де вирішуються питання виживання цієї землі. Твоя бабка Юстина розуміла силу води. Вона закрила Черемош на засув, але цей засув уже згнив. Цивілізація перетворила гори на смітник. Ми просто відкриваємо шлюзи, щоб очистити річище.

Він навів дуло автомата прямо в груди Данила.

— Віддай Книгу, капітане. Не змушуй мене проливати кров прикордонника на цій землі передчасно. Вона нам ще знадобиться для річки, але пізніше.