Розділ 5. Сліди на глині

Василь Микитюк підвівся з підлоги лише тоді, коли важкий гул у стінах остаточно затих. Його обличчя було сірим, як зола в згаслому багатті, а формений дощовик прилип до спини від холодного поту. Він навіть не подивився в бік кутка, де щойно стояв Чугайстер — просто мовчки, тремтячими пальцями обтрусив коліна й побрів до виходу на ґанок, тримаючись за стіни, наче сліпий.

— Я до машини… — хрипко видушив він, не обертаючись. — Чекатиму там, капітане.

Данило не став його зупиняти. Він розумів: для місцевого дільничного, який усе життя намагався балансувати між посадовими інструкціями та прадавнім страхом перед горами, сьогоднішня зустріч зруйнувала останній тонкий місток спокою.

Капітан повернувся до Дзвінки. Дівчина стояла біля вікна, крізь яке пробивалося тьмяне сіре світло дощового дня. Вона обережно загортала дерев’яну скриньку в грубий вовняний ліжник, що пахнув овечим жиром і димом.

— Ти сказала, що вони будують запруду на Пруті, — Данило підійшов ближче, намагаючись повернути розмову в річище сухої логіки. — Хто саме? Компанія, яка будує міні-ГЕС? У Коломийському районі дійсно був затверджений такий проект кілька років тому.

— Вони називають це «чистою енергією», — Дзвінка гірко посміхнулася, зав’язуючи вузол на ліжнику міцною конопляною мотузкою. — Але їх цікавить не світло у ваших хатах. Вони шукають місце, де Прут сходиться підземними руслами з мокрими печерами. Там, під Шепарівським лісом, лежить Друга Книга. Книга Скресання. Богдан казав, що вони мають креслення. Вони знають, куди вбивати свої залізобетонні палі, щоб пробити хребет річці й змусити її віддати срібло.

— Хто керує будівництвом? — Данило дістав з кишені невеликий блокнот і олівець. Його пальці вже не тремтіли, але в горлі все ще відчувався сухий присмак заліза.

— Чоловік, якого звуть Володимир Мельник, — Дзвінка повернулася до нього, закидаючи пакунок за спину, як роблять горяни з важкими тайстрами. — Він племінник того старого багатія з Коломиї, що збирав по горах наші старожитності. Старий помер, а цей повернувся з війни в долині. Його очі… вони порожні, Даниле. У них немає ні страху, ні жалю, ні любові до цих гір. Лише холодна лють. Він вважає, що люди занадто сильно забруднили цю землю, і тепер її треба омити. Змити все.

Капітан занотував ім’я. Мельник. Володимир Мельник. Треба буде зробити запит по базах даних, щойно вони повернуться в зону покриття зв’язку.

— Нам треба йти, — сказала Дзвінка, прямуючи до виходу. — Черемош піднімається. Якщо ми не вийдемо з ущелини до темряви, дорогу на Верховину заллє так, що навіть твій залізний віз не проїде.

Вони вийшли на ґанок. Дощ не вщухав — він перетворився на суцільну холодну стіну, яка розмивала останні залишки стежки. Повітря було настільки вологим, що здавалося, ніби його можна пити.

Данило уважно оглянув землю біля порога хати. Серед глибоких відбитків його власних берців та важких чобіт Микитюка він помітив дещо дивне. Трохи осторонь, майже змиті потоками води, виднілися чіткі сліди іншого взуття — протектор дорогого тактичного черевика і поруч — глибокі, круглі вм’ятини, які могли залишити лише важкі залізні підпори або будівельне приладдя.

Хтось був тут зовсім нещодавно. Хтось, хто не боявся ні зливи, ні Чугайстра, і хто спостерігав за хатою лісника.

Данило нагнувся, торкаючись пальцями розмоклого сліду на глині. Поруч із ним на мокрому листі лежала маленька зрізана гілочка тису. Вона була свіжою, а на місці зрізу виступав густий, липкий сік, який під дощем здавався майже чорним.

— Вони вже тут, — тихо мовила Дзвінка, зупинившись поруч і дивлячись на лісову гущавину попереду. — Вони чекають, коли ми винесемо Книгу з лісу. Бо тут, під охороною Чугайстра, вони не могли її взяти. А на дорозі… на дорозі ліс їм не допоможе.