Розділ 4. Вибір на межі

Данило не ворушився. Кожен нерв у його тілі напружився, як сталевий дріт. Ноги, взуті у важкі берці, наче вросли в мокру деревину підлоги. Він чітко розумів: один невірний рух — і ця істота, що пахла сирою землею та віковим лишайником, просто розчавить його під стелею старої хати.

Збоку продовжував тихо, гарячково молитися Василь Микитюк, уткнувшись обличчям у брудний куток біля порога. Його затиснутий у кулаці формений кашкет дрижав від страху.

— Даниле, — тихо, майже беззвучно покликала Дзвінка. Вона зробила пів кроку вперед, опинившись між капітаном та лісовим велетнем. Її намисто з річкових мушель видало тонкий, чистий звук, що на мить перекрив гуркіт вітру. — Опусти залізо. Чугайстер не зачепить того, хто не несе кривди лісу. Він прийшов не за твоїм життям. Він прийшов по те, що належало твоїй бабці Юстині.

Данило скосив погляд на скриньку в її руках. Тепер, коли холод у кімнаті став майже відчутним фізично, він помітив, що крізь щілини дерев’яного короба пробиваються ледь помітні, тьмяні струмені диму — але не гарячого, а пахучого, з виразним ароматом свіжозрізаного тиса й гірського полину.

— Моя бабка Юстина померла п’ять років тому в Коломиї, — сухо відповів Данило, продовжуючи тримати ніж перед собою. Лезо пластуна тьмяно виблискувало в напівтемряві. — І вона ніколи не говорила зі мною про магію чи лісових духів. Вона вчила мене честі, закону і тому, що кожне зло має бути покаране. А цей… цей лісник Богдан загинув. Це моя робота — дізнатися як.

Чугайстер зробив глибокий, шиплячий вдих. Його велетенські груди під сухим лахміттям з кори здійнялися.

— Вона вчила тебе закону, — прогримів лісовий велетень, і зі стелі сіней на плече Данила посипалася суха глина з тирсою. — Але ти бачиш лише половину. Богдан Мартинюк продав свій закон за папірці з міста. Він привів сюди людей, які не мають облич, але мають пили. Вони хотіли вирізати тисовий заповідник під корінь. Вони принесли з собою залізо, яке не береже межу, а вбиває її. Богдан відкрив їм сховок і віддав Книгу. За це річка забрала його дихання.

Істота простягнула руку в бік Данила. Пальці-сучки ледь помітно тремтіли під впливом заліза, що було в його ножі.

— Залиш Книгу дівчині, капітане. Або забирай її сам і дивись, як твій Черемош почне забирати життя у долині. Вода вже піднімається. Ти чуєш її?

Данило прислухався. Крізь свист вітру в щілинах даху і важке дихання Чугайстра справді долинав наростаючий, важкий гул. Чорний Черемош ревів дедалі ближче й сильніше, наче річка виходила зі своїх берегів прямо сюди, на круту полонину під Чорногорою. Земля під ногами ледь помітно вібрувала.

Він подивився в зелені, неймовірно спокійні очі Дзвінки. Вона не виглядала як ворог чи спільниця злочинців. У її погляді була лише німа благання — благання людини, яка знає, яку ціну доведеться заплатити за впертість міського закону перед обличчям прадавньої стихії.

Данило повільно, сантиметр за сантиметром, опустив пластунський ніж. Срібне лезо зникло в шкіряних піхвах на його поясі.

Холод у кімнаті миттєво відступив, ставши звичайною карпатською сирістю після зливи. Чугайстер зробив крок назад, розчиняючись у густій тіні за жорнами, наче його велетенська постать була лише витвором уяви чи химерною тінню від старого дерева за вікном.

— Добре, — тихо сказав Данило, переводячи подих. Його серце калатало десь у горлі, хоча зовні він залишався спокійним. — Книга залишається у тебе. Але ти підеш зі мною, Дзвінко. Мені потрібні відповіді. Хто ті люди, яким Богдан намагався її продати? Де вони зараз?

Дзвінка повільно кивнула, притискаючи дерев’яну скриньку ближче до грудей.

— Вони внизу, капітане. У Коломиї. Вони вже будують запруду на Пруті, щоб відкрити другу Книгу. І якщо ми їх не зупинимо… Прут і Черемош зійдуться разом і змиють усе, що ви побудували на наших кістках.