Розділ 3. Чугайстер

Злива за вікнами гражди переросла у справжній ураган. Стіни старої хати здригалися від ударів вітру, а крізь щілини в підлозі почав пробиватися холодний, сизий туман. Василь Микитюк, який досі сидів на лаві біля печі, раптом зблід і почав гарячково хреститися, дивлячись на двері сіней.

— Він тут… — прошепотів дільничний, його зуби дрібно застукотіли. — Даниле, воно прийшло.

Данило почув важкі, неквапливі кроки. Земля під хатою ледь помітно вібрувала з кожним цим кроком, наче повз будівлю йшов велетенський лісовий звір. Двері сіней повільно прочинилися, і в кімнату повільно зайшов холодний туман, що пахнув старою глицею й мокрою землею.

У прорізі дверей з’явилася постать. Це була істота велетенського зросту — її голова майже торкалася стелі гражди. Замість одягу її тіло покривало довге, сухе лахміття з кори прадавніх дерев, переплетене лишайником та зеленими гілками тису. Його обличчя було приховане тінню, але в темряві яскраво світилися великі, жовтуваті звірині очі, які дивилися прямо на Данила.

— Чугайстер… — Дзвінка зробила пів кроку вперед, закриваючи собою капітана.

Данило миттєво вихопив з-за пояса важкий пластунський ніж із широким срібним лезом — єдину річ, яка залишилася йому від бабці Юстини як сімейна реліквія. На поверхні срібла, як тільки він дістав ніж, почало з’являтися ледь помітне, пульсуюче тепло.

Істота зупинилася на порозі, пильно дивлячись на срібне лезо в руках Данила.

— Онук Юстини… — прогримів глибокий, рокітливий голос, від якого посуд на полицях затремтів і з тихим дзвоном посипався на підлогу. — Ти приніс залізо в мій ліс. Але твоє залізо пам’ятає тепло її рук. Богдан Мартинюк порушив закон. Він віддав Книгу тим, хто хоче вбити річку. Якщо ти не зупиниш їх, капітане, я змию це місто разом із твоїм законом.

Велетень підняв руку, зроблену з товстих сучків дерева, вказуючи прямо на Данила.

— Іди в долину. Шукай залізо, що вбивають у воду під Шепарівцями. Там плаче Друга Книга. Якщо вони з’єднають їх — гори впадуть.

Постать Чугайстра почала повільно розчинятися в сизому тумані, залишаючи по собі лише сильний запах свіжої тисової живиці та мокрої землі. Вітер за вікнами гражди раптом затих, перетворившись на звичайний літній дощ.

Данило повільно опустив ніж, відчуваючи, як його пальці тремтять від напруги. Він подивився на Дзвінку, яка стояла поруч, і зрозумів, що його звичне життя в Коломийському відділі поліції закінчилося саме цієї хвилини.