Чорний амур

Чорний амур

Іншого разу в чорному драконі Хейлуні раптово прокинулася любов до всього світу.

– Знову цих лицарів переїв, котрі за принцесою приїжджали, – схопився дракон за каталог лиходіїв.

– Минулого разу – шляхетство. Тепер – любов. Треба швидко з’їсти якогось мізантропа, переповненого еманаціями ненависті, щоб відновити злісний баланс, – продовжував переживати дракон, гортаючи каталог.

– Ох, підступний і небезпечний людоїд мені не підходить, мало яких добрячків він їв. Ще чого й сам роздобрію. А мені лише прийти в норму. І світ позбавити від якоїсь погані. Ой, ні-ні, – запричитав над хворобою дракон. – Це все побічне. Головне, знову озлобитися.

– Чахлик Невмирущий? Та ну, одна шкіра й кістки. Я що – Цербер кісточки гризти? О, до речі, Цербер, – знайшов дракон потрібну сторінку. – Ні, не до смаку мені вити на місяць, і три голови не треба, я ж не братець Горинич.

Раптом пришла думка з’їсти Горинича, але від канібальству дракон різко відмовився. Так невдовзі й на себе улюбленого можна переключитися. А самобичуванням дракон ніколи не займався. Зовсім без совісти обходився наш лиходій.

Тому, щоб не спокушати себе зайвий раз, дракон, на всяк випадок, вирвав сторінку зі своїм описом із каталогу. А ви як думали? Звичайно, Хейлун також там був. Не на першому місці, а на почесному сотому, але, як кажуть, ще не вечір.

Але чим далі гортав каталог дракон, тим менше йому підходила решта лиходіїв. Одні були недостатньо злі, риси інших йому не подобалися. Дракон тяжко зітхнув, бо зрозумів, що без допомоги одного з найкращих детективів тут не справитися.

Якби не сувора зима, дракон не ризикнув би покинути насиджену холодну місцинку. А так, поглянувши у магічному дзеркалі на снігові кучугури посеред вулиць Лондона, він наважився покинути печеру.

Колись до печери сорок розбійників йому натаскали дорогоцінностей. Ох, золоті були часи. Він сторожив теплопровідні срібло, діаманти, котрі чудово охолоджували його, адже всередині кожного дракона кипить ще той котел, що легко вибухає від перегріву. Нікому не відкривав браму до печери, хто не знав паролю. Поки все не зіпсував Алі-Баба.

Відтоді приходилося кожну зиму красти по принцесі, царівні чи княжні. Це було зручно. Потім до нього самі з’їжджались лицарі й герої на порятунок принцеси. А виходило на поживу драконові.

Ось тільки проходив рік і лицарів приїжджало все менше. Тому доводилося красти нову принцесу. Бажано ще багатшу й славнозвісну. Щоправда таких й охороняли чимдужче, тому приходилося апетити притримувати.

Але навіть не це було самим поганим. А те, що принцес наважувалися рятувати лише хоробрі чи дурні лицарі.

Серед дурних траплялись і жадібні, що для порочного дракону ніби й непогано. Тільки з’ївши таких лицарів, дракон неминуче подурнішав би. А дурня-лиходія, як не лицарі переможуть, так інші лиходії зжеруть.

Тому дракон, коли вішав оголошення про незліченні скарби, то не вказував розташування своєї печери, щоб відсіяти дурних лицарів. Але водночас лишав і простенькі підказки, де знайти печеру, щоб зовсім не пропасти без харчів.

Як бачите, важке драконове життя, ох, важке.

А принцес дракон не їв. По-перше, капризи йому поготів не треба. Ще чого, почне харчами, тобто шляхетними лицарями перебирати. У того, бачиш, ластовиння, той малий зростом, а в третього меч не під колір обладунків. Тьху! Та й м’ясо принцес ніжне-ніжне, жувати нічого. Розтаяло в пащі, навіть не відчув. Не те, що лицар в обладунках. Поживна страва багата залізом!

Якби ще від них десь глибоко-глибоко в душі не заводилось шляхетство й ця клята любов!

Щоб не злякати детектива завчасно, дракон випив оборотне зілля й став людиною. Надів майку, шорти, пантофлі, вушанку. Попрощався з царівною Василиною, з якою завжди цікаво було побалакати, адже вона знала багацько розумних слів як-от: «еманація», «теплопровідність» і купу інших. Потім випив ще одне зілля й перемістився на берега Темзи, сковані льодом.

Давно лондонці не пам’ятали такої суворої зими. Мерзлякувато кутались у шуби. Але на майже голу людину не звертали увагу, адже маскування дракону вдалося на славу. Навіть без ведмедя та балалайки англійці приймали того за росіянина. Головне, що у вушанці.

Так дракон спокійно дістався до легендарного дому на Бейкер-стрит, номер котрого сниться в жахіттях усім лиходіям на світі. Мало хто із них наважився би навіть ступити на цю вулицю, а не те, щоб постукати у двері будинку 221Б.

Але дракон і так ледве стримувався, щоб не роздати всі скарби на благодійність. Добре, що дорогоцінності від нього зараз далеко.

Так що ситуація була критична, а маскування відмінне, ще й англійською дракон володів. Тому він ризикнув і постукав.

Двері відчинила мініатюрна дівчина зростом не більше трьох футів.

– Здрастуйте, ви – Скотланд Ярдочка?

– Вітаю. Я. З ким маю честь?

– Доктор Зло, – відрекомендувався дракон. Ой! Не той псевдонім. Як там звали самих шляхетних лицарів? – Тобто, я – Кент, доктор філософії, лицар Добро Перемагає Зло Та Гордо Йде В Захід.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше