РОЗДІЛ 9: Смерть судді

Ранок того дня почався так само, як десятки інших у домі Скрині. Мороз стояв рівний і тихий, сніг лежав на подвір’ї чистим, майже недоторканим шаром, і тільки сліди курей та вузька доріжка до колодязя порушували його гладку поверхню.

У кухні вже горів вогонь. Ганна підклала в піч поліно ще затемна і тепер поралась біля горщиків, рухаючись швидко і звично. Служниця Марта носила воду, намагаючись не грюкати відрами, як її не раз вчили. У стайні тихо фиркали коні, десь у дворі рипнули ворота. Дім жив ранком так, як жив завжди.

Тільки одні двері лишалися зачиненими довше, ніж звичайно.

Спершу цього ніхто не помітив. У такому домі кожен знав свою роботу і рідко дивився, що робить інший. Але коли сонце вже трохи піднялося над лісом і тінь від клуні поповзла до колодязя, Марта раптом спинилася посеред кухні.

– Пан ще не сходив? – спитала вона тихо.

Ганна не одразу зрозуміла, про що мова. Потім глянула на сходи.

Зазвичай Пилип прокидався рано. Він не любив лежати довго в ліжку. Казав, що ледачий сон псує голову і характер. І якщо господар не виходив до кухні, то принаймні чувся його крок нагорі — важкий, рівний, як у людини, що звикла бути господарем у своєму дому.

Тепер було тихо.

– Може, спить, – сказала Ганна, але голос її прозвучав не так певно, як хотілося б.

Марта глянула на сходи ще раз. Потім тихо витерла руки об фартух.

– Я постукаю, – сказала вона і піднялася нагору повільно, обережно ставлячи ноги на сходинки, щоб не дратувати зайвим скрипом, якщо пан недужає чи у поганому гуморі. Коридор на другому поверсі був напівтемний. Двері до панської кімнати стояли зачинені.

Марта зупинилася перед ними. Спершу просто послухала. Нічого.

Жодного руху. Жодного подиху дому за дверима.

Вона постукала.

– Пане… – голос прозвучав надто тихо.

Марта постукала ще раз, сильніше:

– Пане суддя…

Тиша.

Вона постояла ще мить, дивлячись на дерев’яні двері так, ніби вони могли самі відповісти. Чи міг господар вийти непоміченим? 

Служни ця обережно натисла на клямку – двері відчинилися із ледь вловимим скрипом.

Кімната була холодніша, ніж коридор. Свічка на столі давно догоріла, залишивши тонкий запах воску. Вікна були зачинені, і ранкове світло лягало на підлогу вузькою смугою.

Пилип лежав у ліжку.

Рівно. Як людина, що просто ще не прокинулась.

Марта зробила кілька кроків усередину.

– Пане… – сказала вона тихіше, вже подумки сварячи саму себе, що увійшла без дозволу, але він не ворухнувся.

Вона підійшла ближче.

Ковдра лежала на Пилипові рівно, як її поправляють перед сном. Руки були складені на грудях, пальці трохи зігнуті. Обличчя спокійне. Ні болю, ні страху. Тільки дивна нерухомість, від якої кімната здавалась ще тихішою.

Марта простягнула руку і торкнулася його зап’ястка. Шкіра була холодна. Не зимна, як у людини, що тільки прокинулась, а така холодна, ніби тепло з неї давно пішло.

Служниця відсмикнула руку, ще до ладу не розуміючи, але вже відчуваючи недобре. В кімнаті щось було не так. Не через саме тіло. Через різке чуття, ніби з цієї людини щось вийшло. Наче те, що робить людину важкою, живою, присутньою, просто зникло, залишивши оболонку.

Вона зробила крок назад. Потім ще один.

І раптом швидко вийшла з кімнати, не грюкнувши дверима, але так різко, що потік повітря майнув за нею.

Ганна саме ставила миску на стіл, коли Марта спустилася.

Обличчя дівчини було біле.

– Що сталося? – спитала Ганна.

Марта ковтнула повітря:

– Пан… – сказала вона, і голос її зірвався.

Ганна повільно пригладила волосся, заховала пасмо, що вибилось під хустку і не кажучи ані слова, пішла нагору сама.

Вона піднімалася сходами повільно. За довгі роки в цьому домі вона навчилася не поспішати до речей, які вже не змінити.

Пилип лежав нерухомо.

Ганна підійшла ближче, спершу подивилася на обличчя. Потім на руки. На груди, що не підіймалися.

– Господи… — сказала вона тихо, але не перехрестилася.

Вона дивилася на нього довше, ніж потрібно. Не з жалем і не з подивом. Швидше так, як дивляться на роботу, яку потрібно перероблювати.

Потім тихо сказала:

– Пані.

Марта, що стояла за дверима, здригнулася.

– Поклич пані.

Катерину відірвали від роботи. Вона зайшла до кімнати із дивним спокоєм, зупинилась біля порогу, оглянула кімнату, ніби вперше бачила її після довгої відсутності, підійшла до ліжка.

Пилип лежав так само рівно, як і хвилину тому. І як, мабуть, лежав уже кілька годин. Катерина дивилася на нього мовчки.