РОЗДІЛ 8: Пилип Скриня

Ранок був пронизливо-холодний і тьмяний. Сніг не сипався, не танув, тільки лежав сіро, як стара вовна. У дворі знову пішла робота, і Сірко, сидячи на лаві біля стіни, роздумував над справою. Питати на пряму безглуздо – люди скажуть лише те, що й без того твердять одне одному на шинку, на цвинтарі й біля печі. Не правду, а зручну подобу. Те, що гріє страх, а не розганяє його. Сірко знав ціну таким розмовам. Люди рідко говорять справді те, що мають на душі, та й спогади дуже зручно підлаштовуються під те, у що кожний вірить. А от те, про що люди мовчать – це золото, справжній скарб, який і треба дістати назовні.

Він не поспішав. Спершу випив гарячої юшки, не відчувши її смаку, подивився, як Ганна ріже хліб, як служниця носить воду, як чоловік у дворі розколює поліна так рівно, ніби кожен удар уже наперед відміряний. Потім повільно вийшов надвір, пройшовся вздовж тину, зазирнув до хліва, спитав про погоду, про коня, про дорогу на ярмарок. Питання, що нічого не значать, завжди розв’язують язики краще за важливі. А ще краще працює мовчазна допомога. Не потрібно нічого казати, треба тут донести ведра, там подати вили, десь дістати щось з горища, передати прохання, і непомітно стаєш своїм. А з тим хто мовчить і слухає, дуже просто теревенити.

Починати він вирішив із Ганни. Не тому, що вона була балакуча. Навпаки – саме тому, що в ній не було сільської охоти до пустого слова. Вона не пліткувала, не прикрашала, не роздмухувала. А ще, вочевидь, жила в цьому домі довше за інших, і очі її бачили більше, ніж язик хотів вимовляти.

Сірко дочекався, поки вона залишиться на кухні сама, саме тоді, коли над піччю вже виварювався обід, а решта розійшлися по двору. Він приніс з колодязя чотири відра студеної води і сів на лаву, ніби перепочиваючи, відкинувся на стіну спиною, зітхнув важко.

Ганна стояла біля печі, помішуючи щось у великому горщику. Дерев’яна ложка ходила по колу повільно й рівно, і здавалося, що вона більше слухає, ніж варить. Вона кинула на Сірка короткий погляд.

– Чотири відра одразу… – сказала вона тихо, – не наш чоловік так носить.

– Звик, – відповів Сірко, – де був, там вода ще далі стояла.

Ганна кивнула. Наче щось для себе відмітила. Кілька хвилин вони мовчали. У печі тріснуло поліно. З горщика піднялася пара.

– Ви ж не просто так тут сидите, – сказала вона раптом.

Сірко не відкрив очей.

– А як?

– Люди, що просто гостюють, довго не дивляться на сходи.

Сірко повільно посміхнувся краєм губ.

– А ви давно дивитесь?

Ганна відклала ложку.

– Я на них тридцять літ дивлюся. Я ще при старому хазяїні тут була, до Пилипа. А тоді він помер, і все перейшло до сина. Пилип Скриня вже тоді мав себе за великого пана, хоч був не пан, а тільки суддя та хазяїн при статках. Любив, щоб його слухали. Щоб дивились знизу вгору. Щоб боялись. Такі чоловіки ще здалеку смердять, – була б Ганна іншого виховання, ще й плюнула б замість крапки.

Сірко ж тільки привідкрив очі і знову поглянув на сходи, але так, щоб жінка точно це побачила:

– Цікаво...

Гана витерла руки об фартух і сіла навпроти, на край лави. Не зовсім поруч, але й не далеко. Було видно, що згадка про колишнє розбередила їй серце.

– Ви вже чули, що люди кажуть, – сказала вона тихіше, – що пані… не така.

– Люди багато кажуть.

– Кажуть, – вона провела пальцем по столу, ніби витираючи невидимий пил, – але починати треба не з неї.

– А з кого?

Ганна підняла очі.

– З нього, з Пилипа.

Вона нахилилася трохи вперед, сперши руки на коліна.

– Коли він її привіз, я спершу рішила, що то небога якась чи сирота з доброго роду, бо вбрана була не по-селянськи, хоч і без багатства. А потім подумала: нічого доброго з того не буде.

Сірко не перебив.

– Дівчина була тиха. Не плакала. Не крутилась, не вертілась, як молоді зазвичай. Сиділа на возі рівно, руки на колінах. І дивилась, – Ганна трохи примружилась, – дивилась так, ніби вже багато що втратила. Вона була не наша, це правда, – сказала далі, – говорила чисто, але не по-нашому. Не те щоб чужою мовою. А ніби слова знала наші, тільки клала їх інакше. М’якше. Декотрі склади тягнула не там, де треба. Люди тоді одразу це вловили. Люди чують чужість краще за собаки.

– Звідки він її привіз?

– Не знаю. І ніхто толком не знав. Пилип казав, що з поганських місць, але не називав яких. Тільки додавав, що їй пощастило. Наче дав милість, а не жінку в дім привів.

– Вона була дуже молода?

– Ледь вісімнадцять. А Пилип… – вона криво всміхнулася, – йому вже сивина в бороду лізла.

– І він одразу назвав її дружиною?

– Перед людьми — так.

Ганна взяла зі столу ніж, покрутила його в руках і знову поклала.

– Але дивився… не як на дружину.

– Як?

– Як на річ, що дорого дісталась.