РОЗДІЛ 7: Запах полину

Ранок у домі настав тихо, без того важкого післясмаку, який зазвичай лишається після великої пиятики. Ні перевернутих лав, ні розлитої горілки, ні липких плям на столі. Світлиця виглядала так, ніби вчорашній день лише примарився.

Стіл був чистий. Миски складені рівно. Свічки прибрані. Вікна прочинені, і холодне повітря поволі витягувало з хати залишки людського тепла.

Замість горілки тепер пахло травами.

Запах був густіший, ніж учора. Не різкий, а спокійний, такий, що звик до цього дому і просочився у всі поверхні: і в дерево, і в цеглу, і в глину, і навіть в кістки мешканців. Полин, м’ята, щось гірке, щось солодке. Сірко не знав назв, але відчував: це не випадкові пахощі. Це серцевина цього житла.

Він стояв біля того самого вікна, де вчора розмовляв з вусатим чоловʼягою, але дивився назовні. Двір був тихий. Сніг під ранковим світлом здавався рівнішим, ніби його вчора не топтали десятки ніг.

У кутку кімнати тихо поралась служниця, згрібаючи попіл у совок. Вона рухалась швидко, але без метушні. Так працюють люди, які знають порядок напам’ять.

Сірко споглядав на це край ока і ловив себе на дивному відчутті: це залізна дисципліна, не панська розкіш, не показуха. Саме дисципліна. Наче дім мав свій характер і не дозволяв безладу довго жити в собі. Навіть після смерті. Особливо після неї.

Сірко повільно вдихнув повітря ще раз. Гірко-солодкі пахощі трохи дурманили свідомість, не як горілка, а як закоханість.

Ключниця Ганна з’явилась тихо, як і все в цьому домі. Вона поставила на стіл глиняний глечик із водою, глянула на Сірка коротко, без цікавості.

– Пані ще в кімнаті, – сказала вона, хоча Гнат ні про що не питав.

Він кивнув, але відмітив це щось незвичне. У селах після поминок вдови зазвичай не сидять за зачиненими дверима. Люди чекають сліз, голосінь, темного одягу й тихого ходіння по хаті, ніби кожен крок має нагадувати про втрату.

У Катерини було інакше. Усе виглядало так, наче минулої доби зовсім не існувало. На кухні щось різали. Десь грюкнули відром. За вікном почувся жіночий голос, що звертався ласкаво до худоби. А господиня не з’являлася. І ніхто не виглядав стурбованим. Ганна вже різала хліб, служниця щось місила у діжці.

Сірко перевів погляд на сходи, що вели на другий поверх. Двері там були зачинені. Ніяких звуків. Ніякого руху.

– Пані завжди довго спить? 

– Ні, – Ганна сказала це з якоюсь образою, наче гість посягнув на святе, – вона не спить.

Гнат зрозумів, що мається на увазі цей момент, що господиня вже прокинулась. Але сказано було так, наче вона не спить зовсім. Ніколи.

До полудня Сірко вештався двором, то повертаючись в хату, то відходячи недалеко за ворота. Йому було зрозуміло: Катерину не чекають. Тут кожний знає свою роботу і виконує її. І продовжує жити. На подвір’ї рубали дрова. Рівно, без крику, без сварок. Сокира входила в поліно глухо й точно. Рівні ритмічні удари майже були схожі на музику.

Біля хліва поралися з коровою. Хтось виніс відро води, хтось підкинув сіна. Собака ліниво підняла голову і знову поклала її на лапи.

На кухні вже кипіла вода. У великому горщику щось булькотіло густо і терпко пахло часником та крупою. Ганна рухалась між столом і піччю споро і вправно, наче заведена іграшка в механізмі старовинного годинника.

Ніхто не бігав. Ніхто не питав, що робити. І ніхто не згадував, що господиня досі не виходила з кімнати.

На кухні вже різали моркву. Ніж стукав по дошці коротко й швидко. Хтось поставив миску з тістом ближче до печі. І раптом Сірко зрозумів, що саме його зачепило. Ніхто не керував. Дім тримався на чомусь, що не потребувало голосу. Жінка, яку називали поза очі відьмою, тримала дім у такому порядку, що він працював навіть без неї.

Двері до невеликої комори біля кухні були прочинені. Усередині було темніше, ніж у хаті, але повітря там стояло густе, настояне. Гнат зупинився на порозі, вдихнув – і зрозумів, що саме тут народжується той запах, який від ранку тримався по всьому дому. Трави. На полицях стояли банки, глечики, лежали полотняні мішечки. Деяке зілля було підвішено під стелею пучками, перев’язані ниткою. Сухі листки, корені, тонкі стебла, ягоди, які вже потемніли від часу. Світло з маленького віконця падало на них косо, і від того здавалося, ніби вони дихають.

Сірко ступив усередину. Тут усе було розкладене не просто акуратно – розумно. Банки стояли рядами. На деяких були тонкі клаптики паперу з підписами. Рука, що плавно виводила літери, була рівна, спокійна.

Він провів пальцем по одному напису. Не церковні слова і не знахарські заклинання. Просто назви: корінь валеріани, полин гіркий, м’ята, звіробій.

Поруч стояли маленькі пляшечки з густими настоянками. Темно-зелені, бурштинові, майже чорні. Коли він узяв одну і підніс до світла, рідина всередині повільно ворухнулась.

– Пані не любить, коли там беруть без потреби.

Голос пролунав спокійно, без осуду.

Сірко обернувся. У дверях стояла та сама Ганна, витираючи руки об фартух.

– Я тільки дивлюсь, – сказав він.

Вона кивнула.

– Дивитись можна, – Ганна зайшла всередину і зняла один мішечок, перевірила щось пальцями і знову повісила на гачок. Потім відірвала декілька листочків з підвішеного біля дверей віничка лаврового листа.