РОЗДІЛ 6: Коли язики теплішають

– Та що ми, як на похороні? – хрипко кинув чоловік з краю, уже з тією сміливістю, яку дає не перша чарка. – Хай йому земля пухом… але ж живі ми.

Ніхто не зробив зауваження. Навпаки, кілька голів кивнули, ніби люди давно чекали, щоб хтось дозволив їм не зображати скорботи. Хтось хекнув, коротко реготнув.

Горілку почали наливати частіше. Не з того справжнього жалю, що рве нутро, а з простішого: аби стало тепліше, голосніше, аби думки пішли в боки й перестали впиратися в труну, в яму, в замерзлу землю. Вона лилася прозоро, легко, від чого всі хміліли швидко і непомітно.

Хтось підсунув до себе миску з м’ясом, хтось облизав пальці й витер їх об штани, вже не соромлячись. За кілька хвилин стіл перестав бути стриманим, зосередженим, онімілим. Він став просто столом: деревом, жиром, хлібом, людськими руками. Ніби те, що удова пішла, дозволила людям нарешті розмерзнутись і ожити від крижаної сплячки.

Сірко не поспішав сідати, навпаки, із чаркою він відійшов до вікна, ніби про щось замислившись. Він дивився, як у кожного з присутніх слабшає внутрішній засув: як розпрямляються плечі, як на обличчя повертається жива міміка, як у деяких навіть проступає втомлена усмішка.

Ніхто не питає дозволу у горілки. Вона сама бере. І скоро в світлиці стало більше святково, ніж поминально. 

Сірко торкнувся губами краю чарки і навіть ковтнув трохи, аби в роті лишився знайомий різкий вогонь. Але вогонь не піднімався в голову. Сірко вмів тримати в собі і холод, і жар, не випускаючи їх назовні.

– Ти, кажеш, з Миколою дружив? – підійшов до нього чолов’яга з густими вусами і червоним носом. Голос у нього був не злий, радше цікавий, і ця цікавість просила підтвердження, як дитина просить ще один шматок медяника.

– З молодих літ, – відповів Сірко рівно, – не часто бачилися. Але слово його пам’ятаю.

Цього було досить. Люди люблять тих, хто говорить коротко і не лізе в душу. Такому легше відкрити свою. Вусань перехрестився чомусь не до кінця, тільки торкнувся пальцями грудей і одразу ж хильнув зі своєї чарки.

– Та царство йому… – буркнув, хекнувши і втираючи рота рукавом, – ех. гарний був мужик, побожний. Тільки… – і тут він ковзнув очима в бік дверей, за якими зникла Катерина, – тільки надто гоноровий. Думав, що перемудрує Катьку… А зівʼянув, як квіт.

Сірко підмітив це «перемудрує», але нічого не відповів, тільки кивнув. Він просто взяв шматок хліба, повільно надкусив і зачекав.

Пауза зробила свою справу. Чоловік сам не витримав тиші, мовби вона знову нагадала про останні події.

– Ти ж знаєш… — продовжив він тихіше, – люди кажуть, вона… – чоловік облизнув губи, – та що казати. Вона ж… пані. Красна. Не наша. І багата. 

На тих словах кілька жінок, що сиділи ближче, ніби й не слухали, але вуха їхні були як у котів: ловили найменший шурхіт. Одна, з круглими щоками і гострими очима, криво всміхнулася.

– Ага, багата, – сказала, піднявши чарку, – чужим багатством. 

– Вже третій чоловік, а в неї й досі лице як у дівки, – бовкнула друга, с тонкими губами і з пишним намистом на шиї, – в нас після першого вже зморшки як рілля.

Сусідка штурхнула її ліктем, але та лише ще більше розійшлася.

– А що, неправда? – вона кинула погляд по столу, шукаючи підтримки. – Хто з нас має такий дім? Хто має таку сукню, що чорне як ніч, а блищить як вода? Хто має руки білі, як у пані, а не потріскані, як у нас? От і кажуть: не від добра то.

– Та не білі в неї руки, – пробурмотіла інша жінка, молодша, з тонкою, наче горобиною шиєю. Вона говорила наче сердито, але в тому серці була й інша нота, липка, – вона ж трави мішає, робить… В неї руки пахнуть… – і вона замовкла, ніби злякалася, що сказане вийде не як осуд, а як заздрість.

Сірко бачив їх усіх, як бачать річку взимку: під льодом течія та сама, тільки вдає, що стоїть. Жінки говорили про “відьму” так, ніби виправдовували власну злість. Наче не могли собі дозволити просто сказати: “красива”, “багата”, “не наша”, “не дається нам в руки”. Треба було покрити це словом, яке дозволяє бити без провини.

З другого кінця столу, де горілка лилась особливо рясно, долинув грубий сміх. Чоловіки вже розійшлися, а хміль зробила їхні голоси ширшими.

– Та відьма вона чи ні… – сказав один, підморгнувши сусідові, – якби така глянула на мене, я б і сам зів’яв, як той бур’ян.

– Ага, – підхопив інший, – на сіновалі б з нею… та й хай потім хоч чорт забирає.

Сміх пройшовся хвилею. Хтось ударив долонею по столу, хтось сьорбнув і запікся, кашляючи, але сміявся далі. Сміх був не веселий, а хижий, із тією мужицькою безпорадністю, коли хочеться мати, а не можна, і тоді лишається глузування, щоб не боліло.

– Тихо ви, – буркнув старший вже сивий чоловʼяга, але без сили, – ще почує.

– Та хай чує! – огризнувся той самий, уже п’яніший, – Вона ж й без того нас всіх чує, кажуть. Очима. Нюхом. Як кішка.

Він сказав це ніби з презирством, але в його голосі був присмак захоплення, як у людини, що боїться і хоче одночасно.

Сірко опустив очі на свою чарку. Налив собі ще трохи, не тому, що треба було пити, а щоб мати підставу підсунутись ближче до гурту й не виглядати чужим.