РОЗДІЛ 5: Мовчання біля труни

Ранок прийшов без світла. Він не розгорнувся над селом, не розчинив ніч, а лише змінив її колір на блідіший, мов попілець, що ще пам’ятає вогонь. Небо висіло низько й нерівно, як брудне полотно, натягнуте над землею чужою рукою. Сірий холод зробився гострішим, ніж учора, ніби за ніч мороз устиг підрости й тепер силоміць хотів витиснути висмоктати тепло із усього живого.

Дим із коминів піднімався прямими стовпами й не розходився вбік. Повітря було надто важке, щоб прийняти його. Здавалося, село стоїть усередині прозорої води, де кожен рух повільніший, ніж має бути, а звук доходить із запізненням.

Першим прокинувся дзвін. Він не лунав, а падав на голови, як камінь у криницю. Кожен удар опускався на землю повільно, як буває уві сні. Після нього повітря ставало ще тихішим, ще щільнішим, і навіть собаки не наважувалися гавкати одразу.

По вулиці скрипнули сани. Дерево терлося об дерево сухо й довго, мов старі кістки, що не хочуть рухатися. Десь за тином закашлявся старий – глухо, без сили, і кашель той більше нагадував спробу видихнути щось зайве зсередини, ніж справжню хворобу.

Сірко стояв осторонь, там, де не заважав ані людям, ані душам. Він прийшов раніше за інших і тепер дивився, як ранок повільно складається з дрібних звуків і рухів. Йому не треба було підходити ближче. Смерть краще видно здалеку – тоді вона не ховається за сльозами, галасом, стражданнями і лицемірством.

Сірко не хрестився. Він просто дивився, як день починається зі смерті, і чекав, коли з’явиться та, заради якої його сюди послали.

Двері відчинилися повільно, наче дерево саме не хотіло віддавати те, що взяло під дах. Спершу з темряви виступив запах – холодний віск, волога тканина, щось сухе, мов зів’яла трава. Лише потім з’явився рух.

Труну винесли обережно, без зайвого скрипу, ніби боялися розбудити того, хто вже не міг прокинутися. Дерево було темне, майже чорне, і на морозі здавалося ще важчим. По краях лежала біла тканина – надто чиста для землі, що чекала попереду. На ній темніли кілька замерзлих квіток, тонких і ламких, мов пам’ять, яку взяли із собою не знаючи навіщо.

Чоловіки тримали ноші рівно. Руки їхні не тремтіли, але пальці стискали дерево сильніше, ніж вимагала вага. На їхніх передпліччях були повʼязані рушники – візерунки хитрі, кропіткі, виконані тонкими чорними нитками. Гнат пізнав руку вишивальниці – такі самі квіти були виплетені під образами в хаті. 

Ніхто не дивився один одному в очі. Погляди ковзали повз – у сніг, у небо, в бік дзвону, куди завгодно, тільки не всередину спільного руху. Бо там була смерть, і вона не потребувала свідків.

Піп ішов попереду, читаючи тихо, майже сухо. Слова молитви лягали рівно, без підйому, без надії, ніби вимовлялися не для Бога, не для людей, не для покійника, навіть не для порядку, а просто щоб заповнити тишу. Голос його не тремтів і не грів. Він просто існував, як існує холодний ранок, що не питає, чи готові до нього люди.

Дзвін ударив знову – і звук цей пройшов крізь процесію, не торкнувшись нікого. Лише повітря здригнулося, мов вода під кригою.

Сірко дивився здалеку. Його погляд блукав між обличчям селян, роздивляючись тих, хто надто неспокійний, хто радіє чи, навпаки, надто показово горює. Він намагався прочитати між тиші, що панувала у дворі, щось глибше, потаємніше.

Сніг під ногами скрипів глухо, ніби земля пробувала запам’ятати кожен крок, перш ніж прийняти останній. І здавалося: усе село йде не за мертвим. А назустріч чомусь невідомому.

Катерина не вийшла разом з іншими. Двері дому знову зачинилися після труни, і на мить здалося, що на тому все скінчиться: що вдова так і залишиться всередині, серед тепла, воску й тиші, де смерть уже встигла осісти, як пил.

Люди чекали. Дехто найбільш нетерплячий навмисне голосно зітхнув, натовп невдоволено заворушився.

Минуло кілька ударів дзвону. Повітря стало ще холоднішим, ніби сам ранок затримав подих. І тільки тоді двері відчинилися знову. Не повільно, але й без поспіху. Катерина ступила на ґанок так тихо, що навіть сірий сніг під її ногами не скрипнув. Вона не шукала поглядів і не ховалася від них. Її рух був рівний, спокійний, такий природний, що на мить усе довкола втратило сенс рухатися швидше.

На ній був траур – чорний, глибокий, але не показний. Тканина лягала важко й чисто, без зайвих прикрас, і від того здавалася дорожчою, ніж будь-яка оздоба. Чорне волосся було зібране просто, без стрічок, і темніло густіше за сам одяг. Його було видно, тому що на голові лежала не хустка, а щільне шовкове мереживо, напівпрозоре із холодним тьмяним блиском. Лише обличчя лишалося відкритим – світлішим за все довкола, мов зимовий промінь сонця під попелястим небом.

Очі її були прикриті, вона дивилась вниз, чорні довгі вії кидали тіні на вилиці. Вона подивилась вперед, щоб спуститись з ґанку, і очі зблиснули темно-синім сполохом. Не почервонілі від крику – втомлені від сліз, які довго не висихають. Але в цих очах не було розбитості. Не було того безпорадного падіння, яке люди чекають побачити у вдови. Вони дивилися рівно, мов людина, що вже перейшла крізь біль і тепер стоїть по інший його бік.

Губи здавалися червоними, але не від фарби – від холоду чи від вітру. Ця жива барва серед чорного робила особливо красивою, якоюсь болючою запеклою красою.

Першими опустили очі жінки. Пальці їх самі знаходили хрести на грудях, і ті рухи були надто полохливими, щоб бути просто звичкою. Старі дивилися довше. У їхніх поглядах не було подиву – лише важка пам’ять. Так дивляться на місце, де колись уже сталося щось недобре, і знають: земля ще пам’ятає.