РОЗДІЛ 4: Дім, що чекав

Селище зустріло його не тишею, а затамованою цікавістю.

Не тією, що виходить назустріч із хлібом чи словом, а тією, що ховається за стінами й дивиться крізь темряву, не бажаючи бути побаченою. Вузька вулиця лежала між хатами, як темний рів, і копита коня звучали в ній надто гучно, ніби ступали не по мерзлій землі, а по бруківці, під якою була порожнеча.

Світло жевріло лише в кількох вікнах. Воно було тьмяне, нерівне, наче його підтримували не для життя, а щоб темрява не взяла остаточно. Деякі хати стояли зовсім чорні – без диму, без руху, без ознаки людського тепла. Було незрозуміло, чи там вже лягли до сну, чи ніхто ніколи і не жив. Селище було тихе і темне, наче в кожній хаті лежало по небіжчику.

Кінь сам сповільнив крок. Вуха його поверталися в різні боки, ловлячи те, чого людина ще не чує. Десь за тином тихо скавкнув пес і відразу стих, ніби йому затулили пащу рукою. У темряві шаруділа солома. Потім –нічого. Лише холод, що лежав низько над землею, як вода перед кригою.

Сірко провів поглядом по воротях.

На кількох біліли крейдяні хрести. Свіжі. Нервові. Так малюють не з віри, а з відчаю. Де-не-де до кілків були прив’язані стрічки, клапті полотна, вузлики з сухими травами – убогі пастки для того, що не має тіла. В одному дворі на перекладині висів перевернутий горщик. Порожній. Щоб відлякувати ніч, точніше т е, що в ній причаїлося.

Тут боялися не людей. І боялися вже давно.

З-за шибки блиснули очі. Швидко зникли. В іншому вікні ворухнулася фіранка, але ніхто не вийшов. У звичайному селі на чужого вершника дивляться відкрито, інколи навіть задиркувато, принаймні вдень. Тут дивилися так, ніби сам погляд може накликати біду.

Голова селища їхав поруч мовчки, занадто рівно тримаючи повід. Тільки коли вони звернули на вужчу стежку між садами, він видихнув, ніби досі стримував подих.

– Удень ще люди ходять, – сказав він тихо, – А як стемніє… кожен до себе. Двері на засув. Вікна затуляють. Дітей не пускають надвір. І не через татар, пане… татари хоч зрозумілі: прийдуть, крикнуть, візьмуть. А тут…

Сірко не відповів.

Попереду чорнів яр. Над ним стояли старі яблуні – криві, з поламаними гілками, що тяглися вбік дороги, наче хотіли щось втримати. Вітер проходив крізь сад тихо, без шелесту, і від того здавалося, що дерева не живі, а тільки пам’ятають, як колись жили.

– Цієї ночі помер останній, – знов заговорив голова, вже майже пошепки, – вранці ще ходив. До обіду ліг… а ввечері вже серце ледь билось.

Він ковтнув повітря, але слова все одно виходили сухі, як попіл.

– Люди ще після першого казали, що неладно. А після третього… – він не договорив, тільки махнув рукою, – Уже не хочуть нічого слухати. Уже каміння носили. Я ледве розігнав.

– А піп? – спитав Сірко.

– Поп… – голова скривився так, ніби йому в рот потрапив перепилений перець, – піп каже: “пильнуйте”. І молиться. Та й люди до нього ходять, як до шинку. Шепочуться. Він… не дуже заспокоює. Він радше… – голова не підібрав слова, – роздмухує. Бо йому теж страшно, пане. Я так думаю. А може щось інше…

– Я не хочу, щоб її… – він ковтнув, – щоб її спалили. Мені треба, щоб ви… щоб хтось такий, як ви, сказав: правда це чи ні. Бо мене вже люди не чують. Кажуть: “ти з нею заодно, бо вона багата”.

– І це правда?

Голова смикнув підборіддям, відвів погляд:

– Правда. 

Гнат підняв комір вище, стягнув рукавиці щільніше і натиснув п’ятами коня:

– Де її двір?

Голова підняв руку й показав уперед, за сад. Там темрява була, здавалось, густіша, ніж будь-де в селі. І навіть світло місяця не лягало на землю рівно – ніби щось стояло на його дорозі.

Сірко дивився мовчки. У грудях озвалося знайоме відчуття – не страх, не впізнавання, не цікавість. Що інше, глибше, як перед боєм, як перед ніччю з коханою.

Він легенько стиснув поводи.

– Поїхали, – Сірко направив коня у ту темряву. Вона здавалась живою, рухомою, що закручувала всередину себе, як вир.

Дім стояв трохи осторонь, ніби не хотів тіснитися з іншими. Він був більший, вищий, наче гордовито випростаний маківкою у небо. Але при цьому він не мав різьблених лиштв, яскравих фарб чи показної заможності. Його сила була в правильності. У тому, що все стояло саме там, де мало стояти.

Тин рівний, без поламаних дощок. Двір чистий, сніг прибраний так, ніби його не просто зметено, а змушено лягти, як наказано. Дрова складені ідеально – не для чужого ока, а тому що так заведено. Жодного зайвого уламка, жодного кинуто навмання поліна. Усе чекало свого часу.

На снігу не було слідів. Або їх уже замело. Сірко не одразу зрозумів, що тривожить його більше.

Світло горіло лише в одному вікні, на другому поверсі. Неяскраве, рівне, без тремтіння. Воно не виглядало теплим, навпаки, від нього віяло холодом, від якого спиною бігли сиротинці. Сіркові здалось, що хтось дивиться на нього з того вікна, та ані силуету, ані жодної тіні не промайнуло. Решта вікон темніли, як заплющені очі.

Біля ґанку стояв віник, поставлений щетиною догори. Можна було сказати – сушиться, але було зрозуміло, що так зроблено за прикметою. Поряд – миска з чимось дрібним, світлим і сизим вперемішку: сіль імак, напевне. Сірко не нахилявся, щоб перевірити.