РОЗДІЛ 3: Сліди, які не тануть

За спиною лишилися голоси, дим і каганці, що кололи очі, мов тонкі голки. Зазвичай подвір’я Січі жилосвоєю буденністю: десь реготали, десь сварилися, десь рубали дрова, і сокира відбивала у деревині тупий, глухий ритм. Хтось тягнув відра, хтось ганяв джуру за пляшку, хтось грів руки над жаром, і все це мало б звучати гучно, весело, з молодецькою завзятістю. Але тепер, серед холоду і сутінок, що ось-ось мали поглинути світло, Січ здавалась вимерзлою до кісток, не живою. Як привид самої себе. Наче світ накрили напівпрозорим саваном. Навіть собачий гавкіт долітав крізь цю пелену, наче крізь сон.

Сніг ще не ліг по-справжньому: під чоботами хрустіло крижане зерно, і кожен крок лишав темну пляму в підмороженій грязюці. Сірко йшов крізь це, не дивлячись ні на людей, ні на вогні. Йому не треба було прощань: вони тягнуться за спиною, як мотузки, і в найгіршу мить хапають за горло.

Він не привітався і не попрощався. Це була не погорда, не чванство – просто увага Гната була повернена не назовні, а всередину його самого, туди, де купчились затамовані емоції і не забуті страхи. Сірко підійшов до коня, поклав долоню на шию, відчув під пальцями жорстку шерсть і холодний піт. Кінь видихнув пару, і вона одразу ж розсипалася у повітрі мілкими крижаними крапельками. Гнат підтягнув попругу, перевірив ремінь на піхвах, вузол із сухарями. І, не зиркнувши на курені, сів у сідло. Він дочекався, коли його наздожене голова селища, захеканий, знервований, але щасливий, що Січ надає допомогу. Він намагався дякувати, та Сірку було байдуже, він не чув ані слів, ані зітхань.

Шлях одразу забрав у нього Січ, як вода кринична забирає тепло з рук. За валами стало темніше, вітер вільніше розмахувався над степом, і тиша тут була не порожня, а наповнена мелодіями застигаючої і кризі природи: завиванні вітру, хрускоті кірок льоду під копитами, скрипі замерзлих гілок, віддаленому витті вовків.

Земля мерзла нерівно: то кам’яніла під копитами, то провалювалася в підморожену грязюку, і кінь, фиркаючи, раз у раз шукав сухіший край. Тонкий сніг лежав клаптями, мов бинти на тілі, що не хоче гоїтися.

Попереду чорніли стебла трав, поламані й голі, наче ребра. Калюжі застигли тьмяним склом, під яким ворушилася темрява води. Кінь ішов рівно, але з ніздрів у нього валив пар, і той пар обліплював морду інеєм; вії побіліли, шерсть на загривку припудрилася крихкою сіллю морозу. Сірко час від часу гладив його по шиї, не з ласки – з перевірки: чи ще не змерз, чи подужає дорогу.

Над полем сиділи ворони. Вони не каркали, лише повертали голови за вершником, як чорні цвяхи в небі. На узбіччі лежав замерзлий слід зайця – тонка лінія страху, що обривалася біля куща. Гілки над шляхом стирчали, як пальці, й здавалося, що вони хочуть торкнутися обличчя, перевірити, чи тепле. Вітер шурхотів у сухому бур’яні, і в кожному шурхоті чулося “тікай”.

Сірко їхав без поспіху, не зважаючи на свого попутника – нехай той підлаштовується. У таких дорогах поспіх не допомагає, навпаки, робить підступні виверти – чим більше поспішаєш, тим більше запізнишся. Небо висіло низько, свинцеве, і сніг, що час від часу сипав дрібною крупою, стирав сліди ще до того, як вони ставали слідами. Десь далеко, за рівчаками, тріснув лід на малій затоці – сухо, як постріл. Кінь підкинув вухо, і Сірко відчув, як у повідді ожив страх. На пагорбі стовбичив хрест-оберіг, обмотаний потемнілими стрічками: їх колись чіпляли від пропасниці, від вовка, від чужого ока. Тепер стрічки шелестіли, як старі язики. Під хрестом лежав огризок свічки з чорним ґнотом, ніби хтось палив тут ніч і пішов, не дочекавшись ранку. Повітря пахло сирим снігом і стилою землею. Сірко ловив ці запахи так, як ловлять голоси в темній хаті: не для втіхи, а щоб знати, що поруч немає нічого зайвого.

Кінь ступив на тонкий лід, і той тихо зітхнув під копитом – не тріснув, а лише озвався, як жива річ, якій боляче. Звук був короткий, але Сіркові вистачило. Повітря раптом змінилося: запах сирого снігу, важкий і гнилуватий, увійшов у груди так глибоко, що на мить перехопило подих. Він уже чув його колись. Не тут. Не вдень.

Перед очима, не як картина, а як дотик, спалахнуло волосся – темне, розсипане по його грудях. Холодна шкіра, що не була мертвою, але й не була живою. Пальці, які знали, куди лягти, ще до того, як він сам це зрозуміє. Шепіт без слів, що не звучав у вухах, а прямо всередині, там, де зазвичай народжується бажання.

Сірко різко стиснув поводи. Кінь фиркнув і став, відчувши напруження. Руки у нього задубіли, та це був не мороз. Це пам’ять зводила пальці, як судома. Він повільно видихнув, рахуючи подихи, доки темрява не відступила на крок. Спогади більше не озивалися. Але він знав: те, що прокинулося, не зникло. Воно лише чекає ночі.

Олена. Колись вона була живою. Не тією, що приходить уночі, і не тією, що змушує хреститись з переляку, – живою, з теплом у тілі й тінню від дихання. Вона сміялася рідко, ніби берегла сміх для важливого, але коли сміялася – то очима, і тоді світ навколо ставав трохи м’якшим. Вона знала трави не з книжок: брала їх у руки, розтирала між пальцями, вдихала, пробувала на смак, і земля відповідала їй, як знайомій.

Вона любила ходити босоніж по холодній землі, і Сірко дивився на це з тривогою, бо йому завжди здавалося, що холод кусає сильніше, ніж треба. Вона ж казала, що земля пам’ятає ноги і не шкодить тим, хто не боїться. Її руки завжди були трохи шорсткі від коріння і кори, але теплі. Коли вона торкалася його зап’ястка, він відчував не жар, а спокій.

Їхня любов не була гучною. Вони більше мовчали, ніж говорили, в їхніх поглядах було більше слів, в серцях – почуттів. Їх плечі знаходили одне одного в темряві без слів. Він не залицявся до неї на показ, не водив під руку серед людей – і вона не вимагала. Олена дивилася на нього так, ніби вже знала все, що з ними буде, і приймала це мовчки.

Весілля було призначене: не з пишнотою – з простотою, яку він вважав щастям. Він пам’ятав той день, коли рахував тижні не до походу, а до ранку, коли прокинеться поруч із нею законно, без оглядання. Тоді він був спокійний. Дивно спокійний. Йому здавалося, що доля нарешті дарує йому свій мʼякий благословенний цілунок.