РОЗДІЛ 2: На порозі темряви

Козаки не звернули уваги на того, хто увійшов. Їхні думи були сірі, як і ця зима. Вони почали збиратись: хто повільно, хто з полегшенням, хто з тим самим кам’яним обличчям, з яким сидів усю раду. Хтось натягував кожух на плечі й кривився, бо хутро було мокре і смерділо від диму й сирості. Хтось лаївся на холод, хтось, навпаки, вже передчував, як вдома зможе лягти на піч і нарешті зігрітися. Один старий, проходячи повз вогонь, плюнув у попіл, наче поставів крапку в довгій раді, що щойно добігла кінця. У світлиці запахло важче: потом, воском, мокрою шкірою, тим особливим людським теплом, що не гріє, а лише доказує, що ти ще не помер.

Хтось, сміючись напівголосом, перекинув жарт про порох і про жінок, але сміх вийшов сухий і короткий, мов кашель. Писар уже ховав перо, не піднімаючи очей, а свічки догоряли, зменшуючи світ до жменьки жовтого болю. Двері мали зачинитися, та раптом сіпнулися, ніби їх потягли з того боку не руками, а повітрям. Полотно на вікні здригнулося. Полум’я каганця схилилося й затремтіло, кидаючи по стінах тіні, які на мить стали гостріші, мов зуби.

– Пане кошовий… – повторив гучніше голос з темряви, і вперед виступив хлопець, задихаючись так, ніби щойно біг від чогось невидимого, що дихало йому в потилицю. Він спинився на порозі, ніби не мав права ступити всередину, й ковтнув повітря разом зі страхом.

Йому було років п’ятнадцять чи шістнадцять – вік, коли обличчя ще не встигає стати суворим, але вже воліє тримати себе, як доросле. Та в нього виходило погано: страх робив його молодшим. Щоки палали червоним від морозу, аж до болю, а губи були сухі й потріскані. Очі – надто великі, надто відкриті, але не так як буває від дитячої цікавості, а так, наче людина побачила щось, чого не мала. Кожух на ньому висів чужий, не за розміром: плечі провисали, рукави закінчувалися там, де мали б тільки починатися. Шапка збилася набік, з-під неї вибивалася світла змокла чуприна. Пальці, якими він тримався за одвірок, були синюваті, наче вимерзлі, і тремтіли, наче його знобило, хоч у хаті було тепліше, ніж надворі. На комірі налипла крупа, що танула і знову бралася льодом.

І чоботи на ньому були чужі й завеликі, один раз у раз зісковзував, і хлопець підтягував його носком, не помічаючи. Під кожухом виднівся тонкий ремінець з вузлом, а до нього притиснута маленька торбинка – не для грошей, для звістки. Від нього тягнуло дорогою: кінським потом, сирою соломою, льодом, що тане і тут же кам’яніє. Він шукав очима не співчуття – дозвіл говорити. 

Усі погляди нарешті ковзнули до нього і зупинилися: навіть ті, хто вже підвівся, завмерли на півкроці. Хлопець уклякнув не повністю, а якось криво, з глибоким нахилом голови, ніби боявся підняти очі й побачити в чужих обличчях вирок.

– Пане кошовий… — втретє пролунав голос і зірвався на першому ж слові, – там… голова… з далекого селища… проситься. Каже – важливо.

Він говорив збито, не урочисто, а по-людськи, як говорять уночі, коли будиш когось через біду. Після кожної фрази він ковтав повітря, ніби слова обпікали горло. І було в ньому щось ще, окрім поспіху: відчуття, що він уже раз просив, уже раз не встиг, і тепер боїться запізнитися знову.

За дверима вітер знову провів нігтем по дереву. Здавалося, зима справді слухає, кого назовуть наступним.

Кошовий отаман стояв спиною до дверей, наче хлопця взагалі не існувало, і повільно затягував ремінь на кожусі. Рух був спокійний, майже лінивий – рух людини, яка не любить, коли порядок ламають без дозволу. У світлиці хтось кашлянув, хтось переступив з ноги на ногу, але ніхто не заговорив.

– Потім, – сказав Гордій, не піднімаючи голосу, – рада ще не скінчилась.

Слова були короткі і дзвінкі, як крига під чоботом. Без злості, без пояснень. Хлопець поспіхом уклонився, так глибоко, що шапка зсунулася йому на очі. Він випростався, кліпнув, ніби не зрозумів одразу, що це – кінець розмови, і зробив крок назад.

Двері зачинилися за ним тихо. Кілька козаків перезирнулися – швидко, краєм ока. Не тільки через хлопця, хоча у ньому було щось зайве для звичайного посильного: поспіх, що не зникає після відмови, і страх, який вже схопив і не відпускає. Але через кошового – чому він сказав, що рада ще триває?

Минуло не більше хвилини. Козаки не встигли навіть підперезатися чи зробити по кроку до виходу, коли двері знову здригнулися. Протяг знову протягнувся по долівці, і хтось сердито вилаявся, не дивлячись.

Хлопець влетів у світлицю вдруге. Тепер він був блідий. Червоність зі щік зійшла, залишивши лише темні плями під очима. Він не зупинився на порозі, як уперше, а зробив кілька кроків усередину, ніби зрозумів: якщо зараз не скаже – більше не скаже ніколи. Дихання рвалося, слова застрягали в горлі.

– Він каже… – почав хлопець і замовк, ковтаючи повітря, – каже, що не може чекати.

Хтось із сотників буркнув лайку.

– Усі не можуть, – відрізав інший, – а чекають.

Кошовий нарешті повернувся. Обличчя його було втомлене, але не розгніване – радше кам’яне.

Хлопець ковтнув грудку в горлі, наважуючись:

– Він каже, що й добре, що рада не скінчилась, бо справа серйозна.

– Передай, – сказав Кость, – що порядок є порядок.

Хлопець кивнув, але не рушив. Він стояв, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки. Пауза затяглася. І тоді він заговорив знову – тихіше, майже пошепки, ніби боявся, що слово почують не лише люди.

– Каже… – він набрав більше повітря, наче переживав, що в легенях забракне повітря на наступні слова,– справа про відьму.

Світлиця завмерла. Навіть вогонь у печі, здавалося, притих. Дехто перехрестився, дехто скривився, а старі не сказали нічого.

Саме ж слово вилетіло, як горобець, і пролетіло під стелею посеред світлиці, між людьми, між димом і холодом. “Відьма”. Ніби хтось відкрив вікно в інший бік світу.

Першими озвалися маловіри.

– Знов бабські страхи, – кинув хтось із молодших, криво всміхнувшись, – як у них корова здохне, так одразу відьма.