РОЗДІЛ 1: Сіра зима

Зима того року прийшла на Січ не білою й не урочистою, а сірою, наче хтось довго тер попіл між пальцями й струсив його на землю. Сніг не ліг килимом – він сипався дрібною льодяною крупою, різав обличчя, танув у багнюці й тут же брався тонким, підступним льодом. Під ногами хрустіло не святково, а глухо, як кістка під чоботом. Грязюка була темна, підморожена, змішана з порохом, кінським потом і старою кров’ю, яка лилась на цих землях споконвіків.

Дніпро тягнувся під берегом важкий і чорний, мов залізо в кузні перед ударом молота. Він не шумів – він мовчав. У плавнях стояв дим, і той дим не здіймався вгору, а стелився низько, притиснутий небом, ніби воно важило більше, ніж зазвичай, через гріхи нещодавно померлих. Вітер дряпав дерев’яні стіни куренів, ліз у щілини, витягував звідти запахи дьогтю, мокрого хутра й кіптяви, і носив їх Січчю, як перелік переступів, що не потребують сповіді.

Хмари висіли так низько, що здавалося – у світу є стеля. Вона налягала на плечі, стискала груди, змушувала дихати коротко й обережно. Цього року холод був такий, наче вирішив проморозити до самої серцевини найзапекліші душі. Він учив мовчати, терпіти й не чекати тепла ні від людей, ні від Бога.

Січова світлиця, де зібралася рада, була схожа не на місце влади, а на нутро старого звіра. Товсті балки під стелею, наче ребра якоїсь величезної тварини, стирчали рівно і гостро, почорнілі від диму й часу, ніби ввібрали в себе всі слова, що тут колись вимовлялися, і не відпускали жодного. Світло від каганців і смолоскипів не стільки гріло, скільки кололо очі. Полум’я тремтіло, коптило, кидало на стіни рвані тіні, і ті тіні ворушилися так, ніби мали власні думки.

На лавках і вздовж стін сиділи й стояли козаки: сотники, курінні отамани, старі діди з поглядом, в якому можна прочитати забагато, і молодші, ще не обтяжені пам’яттю, а лише бажаннями. Хтось притулився плечем до стіни й сушив рукавиці над жаром печі. Хтось розтирав задубілі пальці, боячись втратити чуття. Чути було, як скрипить дерево, як хтось важко зітхає, як за стіною скавулить пес – не від холоду, а так, ніби щось відчував, лихе, недобре.

На лаві чорніла пляма воску, застигла, мов сльоза, яку ніхто не витер. У кутку висіла стара шабля, тупа від років, але така, що пам’ятала кров краще, ніж люди – імена. Це не була романтична Січ із пісень. Це була твердиня виживання. Тут не мріяли – тут рахували, вирішували й відкладали смерть, як борг, на зручніший день.

На чолі ради сидів кошовий отаман Кость Гордій. Він тримався рівно, ніби спина його була не живою плоттю, а здавалась зробленою з сухого дерева, що не гнеться навіть під вагою років. Голова його була сива, горда, на сильній шиї. Очі – темні, уважні, з тією особливою байдужістю, яка з’являється в людей, що бачили надто багато смертей, аби ще дивуватися. Він не підвищував голосу. Не гримав. Він говорив коротко, і кожне слово різало, як добре наточений ніж. Коли Гордій щось вирішив, не було нікого, хто б пішов проти.

Поряд, трохи зігнувшись над столом, сидів писар Павло Літописець. Худий, мовби висушений роками рахунків, із чорнилом на пальцях, яке вже не відмивалося до кінця. Перо в його руці скрипіло, дряпаючи папір так, ніби точило кістку. Він писав повільно, уважно, фіксуючи не лише рішення, а й сам порядок речей – хто винен, хто винен більше, і кому коли платити. Він не піднімав очей від письма, щоб подивитись, хто говорить. Але нікому і в голову не прийшло б перевіряти, чи не зробив він похибки.

Сотник Кирило Нечуй сидів ближче до печі, але тепло до нього не доходило. Він бурчав про порох і харчі, лаявся стиха, по-господарськи, як лаються з поганим знаряддям. Для нього світ був простий: є запас – є життя, нема запасу – нема й розмов.

Сотник Левко Сухоребрий, старший і мовчазніший, говорив рідко. Коли ж говорив – слова падали важко, як каміння в колодязь, і довго не давали спокою. Він дивився не на обличчя, а крізь них, ніби рахував не людей, а втрати.

Курінний Марко Вернигора сидів осторонь, стиснувши щелепи. Він не любив марновірств, не терпів шепоту й завжди казав, що у світі все пояснюється простіше, ніж людям хочеться. Але навіть він сьогодні раз у раз кидав погляд у темний кут, ніби там хтось стояв і слухав.

Говорили довго, але без запалу. Слова не піднімалися – вони осідали, як пил, і кожне лягало на попереднє, роблячи повітря в світлиці густішим. Першим знову заговорили про похід. Не про славу й не про честь – про час. Коли йти, якщо йти взагалі. Зима стояла не на порозі, а вже увійшла у сіні. Вона була рання, але напрочуд зла. Ріки вже були не захистом чи перепоною, а шляхом. Втім, лід ще не втримав би верхового, ще й зі здобиччю.

– Зараз підемо – людей покладемо, – буркнув хтось із молодших, не дивлячись у бік кошового.

– Не підемо – весною ховати буде нікого, – відповіли з лави біля стіни.

Слова повисли. Ніхто не засміявся. У цій хаті давно не сміялися з таких речей.

Кость Гордій слухав, не кліпаючи. Він знав: кожен похід – це не рух уперед, а обмін. Сьогоднішнє життя міняли на завтрашню можливість жити далі. Коли хтось зронив слово “нажитися”, Гордій навіть не повернув голови. Він уже давно не вірив у чисті мотиви, лише в рахунок.

Писар не піднімаючи голови сухо заговорив про порох. Цифри сипалися, як пісок із дірявого мішка. У коморі було менше, ніж мало б бути, і більше, ніж дозволяло спокійно спати. Порох відсирів, свинець лежав грудками, непридатними без переплавки.

– Порох без вогню – як молитва без язика, – кинув Кирило Нечуй і витер ніс рукавом.

Заговорили про людей. Не про імена – про кількість. Скільки в строю, скільки хворих, скільки тих, що ще тримаються, але вже дивляться на землю частіше, ніж на небо. Хтось згадав про обморожених минулої зими. Хтось – про тих, кого просто не знайшли навесні, бо річка не віддала.

Павло Літописець знову заскрипів пером, занотовуючи цифри так, ніби вони мали вагу більшу за життя. Його чорнило розповзалося по папері, залишаючи плями, схожі на темні рани. Він не стирав їх. Його рукописам шрами йшли так само, як справжньому чоловікові.