Прибуття у маєток Деверо

Дощ лив, немов небо вирішило змити з каменю все, що пам’ятало минулі століття. Похмуре небо огортало величний маєток Деверо туманом, що повільно стелився по гравієвій доріжці, мов хтось намагався приховати саму дорогу від непроханих гостей.

Високі, темні ворота, обвиті плющем, відчинилися з важким скрипом, і чорний Bugatti плавно під’їхав до парадного входу. Габріель Веро вийшов з автомобіля, поправив комір свого темного пальта й ковзнув поглядом по фасаду: сірий камінь, вікна у старовинних рамах і два різьблені балкони, на яких росли зів’ялі троянди.

Його зустрів літній дворецький у бездоганно випрасуваному темному костюмі.

— Месьє Веро, — промовив він, трохи нахилившись. — Ми чекали на вас. Мадам Жанет просила, щоб ви прибули без зволікань.

— Я прибув, як тільки зміг, — відповів Веро, злегка посміхнувшись краєм губ, хоча в його погляді не було тепла. — Але, боюся, зволікання вже могло коштувати дорого.

Дворецький мовчки повів його до високих дубових дверей, що вели до вітальні. Усередині повітря пахло старими книгами, воском свічок та слабким ароматом парфумів — залишком присутності мадам Жанет.

Мадам сиділа у глибокому кріслі біля каміна. Її постать, хоч і крихка, випромінювала силу. На шиї блищала перлова нитка, а тонкі пальці гралися з чорним конвертом.

— Месьє Веро, — її голос був глибоким і трохи хрипким. — Я не довіряю поліції. Вони вважають мої страхи примхами. Але я певна: мені загрожує небезпека.

— Ви говорите про листи з погрозами? — тихо уточнив Веро, сідаючи навпроти.

Мадам простягнула йому конверт.

— Це останній. Кожен з них приходить із запахом чорної троянди.

Веро нахилився, відкрив конверт і дістав тонкий аркуш з кількома рядками, написаними витонченим, але холодним почерком: “Час наближається, Жанет. Чорна троянда розквітне востаннє.”

Він підняв очі на мадам, у його погляді промайнуло щось схоже на цікавість і занепокоєння водночас.

— Мадам, якщо вірити цьому листу, у нас лишилося дуже мало часу.