Розділ ІІІ

Я бачила видіння. Так давно його в мене не було, адже з того час, як помер мій брат, я закрилася в собі. Та й небезпеки на якийсь час кудись відступили. Тому для мене це стало неабияким здивуванням. В цей час ми з Заком якраз прогулювалися садом. Така звичайна прогулянка, яких в нашому житті були сотні. Ми були щасливі, а сад був біля нашого палацу у Валорії. Спочатку все було добре, але потім я відчула якусь тривогу і мій зір затуманився. На якусь мить абсолютно все зникло, залишаючи мене в темряві. Та потім почала з'являтися нова картинка. 

Ми були всі разом, намагаючись перемогти цілу армію демонів, приречених та інших істот, про які я читала лише в книгах. Їх було стільки, що я вже сумнівалася, чи вийде в нас. Скоріш за все це черговий напад Легіону, і цього разу вони досить добре підготувалися. Та найголовнішим було не це. Я бачила Аларіка, що стояв поряд. І він був живий. Але ж це неможливо. Мій брат помер, я бачила це на власні очі. Можливо це не просте видіння, а саме те, що я хочу бачити, та я ж відчувала, що все по-справжньому. І саме так має бути. Хіба це можливо? 

Так само швидко як це з'явилося, видіння розтануло, залишаючи мене наодинці зі своїми думками. Я знову була тут, сиділа на лавочці, а Зак турботливо тримав мене за руку. За стільки часу наших стосунків він вже звик до моїх видінь, хоча вони й рідко говорили про щось хороше. Та цього разу я навіть не знала як реагувати на них. Одна деталь досі бентежила мене, змушуючи тремтіти, але не від холоду, адже вампіри не мерзнуть. Це була суміш страху, недовіри та радості. 

- Емі, ти в порядку? Ти виглядаєш так, ніби сталося щось дуже жахливе. - я ж лише кивнула. - Що ти бачила? 

- Битву з величезною армією. Там були різні істоти, однак я не знаю, коли саме це має статися. Але мене здивувало дещо інше. - я уважно подивилася на хлопця. - Там був Аларік. І він був живий...