Аларік

Досі я не можу думати ні про що інше, як поцілунок та розмова з Ілларією. Це заполонило усі мої думки, змушуючи сходити з розуму. Я так кохав її й хотів повернути, але прекрасно розумів, що це неможливо. В нас є певні обставини, що не дозволяють нам бути разом. І не лише через Лулу. Ми занадто різні, і наші стосунки приречені на провал. Ми намагалися, проте нічого не вийшло. І рано чи пізно все б закінчилося. Проте від цього легше не ставало. Я не міг змусити свої почуття зникнути. Як шкода, що серцю цього не скажеш. Воно не вміє слухати. Доведеться звикати жити без неї. Може, і справді було б краще поїхати, і більше ніколи не повертатися в Хейвенберд. Але я просто не можу цього зробити.

- Дай вгадаю, ти кохаєш мою доньку. І зараз не знаєш, що тобі робити. - роздався голос. - Це дуже очевидно, адже твоє серце буквально кричить.

Я якраз сидів на лавочці в саду, дихаючи свіжим повітрям. Напевно, ця звичка в мене залишилося ще з часів Королівської Академії. Чи не щовечора я знаходив хвилинку, аби побути на вулиці. Для вампіра це просто необхідно. А потім в мене почалися стосунки з Ілларією... Ні, про це не варто було зараз думати. І мені не треба було навіть обертатися, аби дізнатись хто це є. Вампір одразу відчує іншого вампіра. І це була Людміла, адже інших тут просто немає. От тільки я не був налаштований на якусь серйозну розмову. Тим паче з матір'ю моєї колишньої дівчини.

- Знаєте, я зараз не хочу говорити про це. Я б хотів просто лишитися один зі своїми думками, добре? - я їй легенько посміхнувся. - Тому давайте ми лишимо це на наступний раз, якого може ніколи й не бути. Але я колись таки послухаю вас уважно. 

- Справа твоя, але я таки дам тобі одну мудру пораду, яка тобі ще не раз знадобиться. - вона встала переді мною. - Я у свій час теж намагалася втекти від кохання. Але чим далі я тікала, тим ближче воно було. У вампірів життя довге, проте воно ніщо без почуттів. Повір, я дуже добре знаю, про що говорю. А твоє кохання зовсім близько, варто лише зробити один крок.

І на цих словах вона просто зникла, залишивши мене у роздумах. Хто знає, можливо вона й має рацію. Все ж цій жінці більш ніж шістсот років. Однак я не впевнений, що між нами ще щось може бути...