ГЛАВА 11

Я відступив від того місця.

Підлога знову здригнулася.

Раз.

Два.

Три.

Я дивився на дошки під ногами.

Навниця стояла навпроти мене.

— Відкрий.

— Ні.

— Ти хочеш знати правду?

— Так.

— Тоді відкрий.

Я подивився на підлогу.

— Що там?

— Вхід.

— Куди?

— До річки.

Я не розумів.

— Тут?

Вона кивнула.

Я взяв ніж і почав підважувати дошки.

Одна відійшла.

Під нею була кам'яна плита.

На плиті стояв хрест.

Я прибрав його.

Під хрестом була маленька залізна ручка.

Я потягнув.

Камінь зрушився.

Знизу повіяло холодом.

І запахом води.

Я заглянув.

Сходи.

Вони йшли вниз.

Дуже глибоко.

Я взяв ліхтар.

— Дід знав про це?

— Так.

— І ходив туди?

— Кожної осені.

Я подивився на неї.

— Чому?

Вона мовчала кілька секунд.

Потім сказала:

— Бо там тримав мене.

Я не знав, що відповісти.

— Тебе?

Вона кивнула.

— Мене.

Я почав спускатися.

Марія пішла за мною.

Сходи були слизькі.

На стінах горіли маленькі свічки.

Хоч я не бачив, хто їх запалив.

Десь унизу текла вода.

Ми йшли довго.

Чим нижче спускалися, тим холодніше ставало.

Потім попереду з'явилося слабке світло.

Ми вийшли в кам'яну кімнату.

Посеред неї була вода.

Кругла.

Чорна.

Вона була така тиха, що я чув власне дихання.

А на іншому боці стояв старий дерев'яний хрест.

Я підійшов ближче.

На ньому було написано:

«ТУТ ЗАМКНЕНО МАРІЮ».

Я подивився на Навницю.

— Це правда?

Вона мовчала.

— Маріє?

Вона повільно підняла голову.

— Так.

Я вперше почув її справжнє ім'я.

— Чому ти стала такою?

Вона подивилася на воду.

— Я не стала.

— А що?

— Мене зробили.

— Хто?

Вона не відповіла.

Я почув плескіт.

У чорній воді з'явилися круги.

Один.

Другий.

Третій.

Я відступив.

З води повільно показалася рука.

Потім друга.

Марія прошепотіла:

— Воно прокинулося.

— Що?

Вона подивилася на мене.

— Те, заради чого мене замкнули.

Із води почав підійматися чоловічий силует.

Він був весь мокрий.

Обличчя не було видно.

Тільки чорні очі.

Я відступав назад.

— Хто це?

Марія схопила мене за руку.

— Не дивись.

Але я вже подивився.

І почув голос.

— Северине...

Я завмер.

Це був голос діда Сенька.

Я згадав слова старшого служителя.

«Якщо вона заговорить голосом Сенька, не слухай».

Але тепер я зрозумів.

Це була не Марія.

І не дід.

Це створіння говорило його голосом.

— Не слухай! — крикнула Марія.

Я не відводив від нього очей.

Воно посміхнулося.

— Пізно.