ГЛАВА 8

Я ще довго стояв біля хвіртки й дивився на те місце, де щойно стояла Навниця.

Її вже не було.

Тільки мокра дорога, чорне небо та старий ліхтар біля моїх ніг.

Я нахилився й підняв його.

Він був холодний.

Настільки холодний, що пальці аж заніміли.

Я пам'ятав цей ліхтар.

Дід Сенько ніколи з ним не розлучався. Навіть удень носив його з собою, хоч той давно вже ледве світив.

Я підніс його ближче до лиця.

На склі були подряпини.

Три короткі.

Я провів пальцем по них.

І тут ліхтар сам загорівся.

Я відсахнувся.

Полум'я всередині було синє.

Не жовте, як у звичайної лампи.

Синє.

Я хотів його кинути, але зсередини почувся тихий стук.

Раз.

Два.

Три.

Я застиг.

Потім почув голос.

— Северине...

Я ледве не випустив ліхтар.

То був голос діда.

— Діду?..

Тиша.

Я оглянув подвір'я.

— Де ви?

Відповіді не було.

А потім голос почувся просто з ліхтаря:

— Не дивись у воду.

Я відкинув його на землю.

Ліхтар погас.

Я стояв і дивився на нього, не розуміючи, що робити.

Потім почув із хати голос матері:

— Северине! Ти де?

Я завмер.

Цей голос я знав.

Я чув його тисячі разів.

— Зараз...

Я вже хотів іти до хати, але зупинився.

Мати померла.

Її вже давно не було.

Я стояв посеред двору й дивився на темні вікна.

У хаті ніхто не жив.

А голос знову пролунав:

— Северине...

Я зробив крок назад.

Тепер я знав.

Це була не вона.

Воно просто говорило її голосом.

Я швидко підняв ліхтар і зайшов у хату.

Всередині було порожньо.

Тільки холод і тиша.

Я поставив ліхтар під лавку.

Вночі майже не спав.

Лежав і слухав, як вітер ходить біля хати.

Десь далеко гавкала собака.

Потім усе стихло.

І саме тоді я почув воду.

Не річку.

Воду просто під підлогою.

Хлюп.

Хлюп.

Хлюп.

Я сів на ліжку.

Звук ставав голоснішим.

Я поставив ноги на підлогу.

І почув три удари.

Раз.

Два.

Три.

Підняв дошку біля печі.

Під нею була земля.

А в землі лежала маленька металева коробка.

Я витягнув її.

Вона була вся в чорній грязюці.

На кришці хтось видряпав два слова:

«НЕ ВІДКРИВАЙ».

Я дивився на коробку.

А потім почув голос Навниці за вікном:

— Відкрий.

Я завмер.

Бо голос був зовсім близько.

Наче вона стояла просто біля мене.

Я підійшов до вікна.

На подвір'ї нікого.

Тільки старий ліхтар.

Він знову світився.

А поруч із ним на землі було написано:

«ВІН БРЕХАВ ТОБІ».

Я не знав, про кого вона говорила.

Про діда?

Про себе?

Чи про когось іншого.

Але тієї ночі я коробку не відкрив.