VI Маркус

Маркус де Міт був не з тих, хто спішить на роботу, щоранку на ходу застібаючи сорочку із залишками вчорашньої кави. Точніше, він не ходив на роботу в загальноприйнятому розумінні цього слова. Він міг годинами сидіти в кріслі, дивлячись на фотографію свого батька на цілу стіну, поки в його голові не стукне бажання піти у бар.

​Він був повною протилежністю своєму братові Еду. Якщо світ Едуарда був ідеально вибудуваним графіком із похибкою в нуль відсотків, то світ Маркуса був дещо байдужим — таким собі хаотичним набором випадкових подій, які він навіть не намагався впорядкувати. Поки Ед рахував контейнери в порту, Маркус рахував кількість льоду в склянці з віскі.

Сан-Хосе.  Коста-Рика. Квартира маркуса, близько 12:13. 27 липня.

​Того ранку Маркус навіть не збирався прокидатися до обіду, але телефон на тумбочці вібрував так наполегливо, ніби від цього залежало виживання людства. Мама. 

Із батьками він не видівся і не давав про себе знати місяців зо 6 (може і більше), але цей раз він не повірив своїм очам, що його потурбувала мама. Саме сьогодні. Так. Саме сьогодні звичайний день, який нічим не відрізнявся від вчорашнього, і можливо, завтрашній буде таким самим.

Він ще раз переглядав чотири букви, що світились на екрані. Корпус смартфона вібрував, кидаючи спалахи на повалу із передньої камери. Де Міт-молодший нажав на кнопку "Прийняти", ще раз кашлянувши, щоб випростати голос. У цю мить рука затремтіла, а по аксонах перебігали імпульси, усвідомлюючи, що щось сталося. "Батько помер?" — ні, одразу відкинув цей варіант, хоча у містера Ітона були проблеми з тиском. "Так, моя мати взяла кредит і не може його сплатити", — маячня, батьки не беруть кредитів і навіть не знають як це зробити. 

—Так, мамо, слухаю, — Маркус нарешті підніс слухавку до вуха, намагаючись вдати, що він уже давно на ногах, а не виплутується з-під зім’ятої ковдри.

—Приїдь.
Марк ще раз перепитав, не розуміючи змісту.

—Що?

—Просто приїдь, ми ж твої батьки, — голос жінки звучав дещо переконливо.
Я не можу, у мене тут справи... — замнувся, — та й у Сан-Хосе новий бізнес відкрив...
Міс Меґґі знала, що те, саме цей тон, яким володіють всі три чоловіки: її чоловік і два сини, — невпевнений, але правдивий.
У момент незручності, Маркус додав репліку, ніби він справді цікавиться:
—Мамо, навіщо? І де батько?

—Батько... він у гаражі. Він не виходить звідти з четвертої ранку. Злий як пес.

—Чому він там, мамо? Що він там робить у таку рань

—От приїдеш і дізнаєшся. 

Вона скинула трубку.

Він накинув легкий піджак, навіть не глянувши в дзеркало. 

Почуття образи на людей, Маркуса не покидало. Він така людина, яка спочатку робить, потім думає. Однак, потім не жалкує, а через те, не признає своєї вини. Якщо говорити про Маркуса, то можна дізнатися багато цікавої інформації з його нудотного життя. От наприклад дружини у нього не було. Не тому, що він не хоче, а тому що ніяка жінка б не терпіла його характер. 

Маркус не став витрачати час на сніданок — шлунок і так стискався від передчуття якоїсь халепи. Він закинув у рот жуйку, щоб хоч трохи перебити присмак вчорашнього віскі, і вилетів з квартири.

На вулиці було те саме вологе марево, яке зазвичай передує справжній спеці. Світло занадто сильно било по очах, змушуючи Маркуса мружитися і лаяти сонце за те, що воно взагалі зійшло. 

​Дорога до батьківського дому була прямою, як стріла, але для Маркуса вона завжди здавалася лабіринтом. Кожен поворот нагадував про те, чому він поїхав звідси шість місяців тому. Він не любив ці ідеально підстрижені газони і ще більше не любив ту задушливу атмосферу «правильної родини», яку так старанно підтримував Ед.

​Коли він нарешті загальмував біля знайомих воріт, тиша навколо будинку здалася йому підозрілою. Жодного звуку працюючої газонокосарки, жодного гавкання сусідських псів. Тільки Меґґі стояла на терасі, обхопивши себе руками за плечі, наче їй було холодно посеред тропіків.

​—Приїхав... — промовила вона замість вітання, коли Маркус вийшов із машини, навіть не зачинивши дверцята.

Те саме змусило Маркуса задуматись, чому мати не летить в обійми відразу, коли побачила одного з її синів. 

—І тобі привіт мамо. 

Меґґі намагалася знайти в ньому бодай натяк на його стабільність.

​—Ти хоч вмився, перед тим як сісти за кермо? — кинула вона замість «привіт». Голос був сухим, як торішнє листя. — Від тебе несе за кілометр.

Почалося. Стара добра сімейна ідилія, де замість сніданку подають порцію дорікань. Що на цей раз?

—Де тато? — Його саме цікавило це слово "тато".

​—У гаражі. І краще тобі не знати, що він там робить, — Меґґі нарешті підняла на нього погляд, і в ньому спалахнув той самий вогник роздратування, який Маркус знав із дитинства. — Ти бачив новини? Ти хоч іноді вмикаєш телевізор, чи тільки пляшки відкупорюєш?

​—Які новини? — Маркус напружився.

​— Про тебе, Маркусе! Про «Вектор»! Учора ввечері преса розтрубила, що один із власників компанії ледь не збив людину біля нічного клубу в Сан-Хосе. П’яний, як чіп. Фото вже всюди. Ед віддав тобі частку, щоб ти взявся за розум, щоб у тебе був статус, а ти що? 

Маркус відчув, як усередині починає закипати знайома жовч. Ось воно. Побут, який він так ненавидів. Сімейні наради, де його завжди виставляли «чорною вівцею».

​—О, ну звісно! — він засміявся, і цей сміх прозвучав по-злому. — Звісно, головна трагедія в тому, що я випив зайвого. А те, що ваш золотий «синочок» Ед зараз ганяється за дикістю по джунглях, і втрачає фури одну за одною — це нічого, так? Це ж Ед, він ідеальний! Він логіст року! А Маркус просто псує картинку.

​—Не смій так про брата, — прошипіла Меґґі, підходячи ближче. Від неї пахло дорогими парфумами і заспокійливими краплями. — Ед намагається врятувати бізнес, який ти пропиваєш. Батько через це не спав усю ніч.

—Татусь просто нарешті зрозумів, що його ідеальна імперія тримається на соплях. І винен у цьому не мій віскі, а те, що ви обоє завжди бачили тільки одного сина. Того, що в піджаку. А тепер, коли все летить до біса, ви згадали про мене? Навіщо я тут, мамо? Щоб ви ще раз мені сказали, який я невдаха?!