V

Життя Едуарда де Міта завжди нагадувало ідеально складений тетріс. Знаєте це відчуття, коли фігурки лягають одна в одну, лінія зникає, а на рахунок капають бали? Його світ тримався на трьох «П»: Протокол, Пунктуальність, Прибуток. Якщо фура виїжджає з точки А, вона зобов’язана опинитися в точці Б. Будь-яке відхилення від прямої — це або крадіжка, або катастрофа. Середнього не дано.
​Але була одна річ, яку Ед не зміг прорахувати навіть у Стенфорді. Це те, як швидко ідеальна геометрія життя перетворюється на купу металобрухту, коли в систему потрапляє один-єдиний невідомий елемент.
​Елізабет була цим елементом. Вона була хаосом у шовковій сукні, який пахнув мексиканськими спеціями та дорогим кремом для засмаги.

Останнім часом фантомити почало рясно. Чорного друга, якого так би мовити, приручив Ед, все ще здавався у його голові видумкою. Будь-яка притомна людина бігла б зі швидкістю світла до найближчого відділку поліції або, принаймні, до психіатра, щойно велика чорна кішка почала б переслідувати її. Але це дійсно робило жахливі речі із головою Еда. Тобто його ставлення ніяке. Він не впевнений, що у ці миті живе чи не спить.

Проте зараз його мозок гризло інше. Не страх за життя Джейсона — Ед занадто довго працював із сухими фактами, а причину його зникнення.

​— Еде! Це ти? — Голос Елізабет долетів із кухні. Це не був крик жаху.

​Він пройшов коридором, знімаючи на ходу мокру куртку. Кухня виглядала так само, як і завжди: ідеальні мармурові поверхні, запах дорогої кави та підсмаженого хліба. Побут — це найкращий камуфляж для катастрофи. Елізабет стояла біля острова, перекладаючи листя салату в керамічну миску. Її рухи були занадто механічними.

​Ти знову зник без попередження, — сказала вона, не піднімаючи очей. — Я дзвонила тобі чотири рази. 

​—Я шукав Джейсона, Еліз. Ти ж сама цього хотіла, — Ед підійшов до раковини, щоб змити з рук залишки дорожнього пилу (і той примарний запах озону, який, здавалося, в’ївся в шкіру).

​І що? Знайшов?

​Ед завагався. Розповісти їй про фуру в кюветі? Про порожній причіп, де мав бути фентаніл? Про відбиток лапи, що розірвав метал, як папір? Ні. У його Тетрісі ці блоки не мали куди лягти.

​—Нічого. Порожньо.

​Елізабет нарешті підняла голову. Її погляд був гострим, як скальпель. Вона витерла руки об рушник і підійшла ближче.

—Навіщо ти так заглиблюєшся у причину його зникнення? Поліція все розкриє.

Ед знітився і відсахнувся.

—Я тебе не розумію, Еліз. Ти сама вчора казала, щоб я здер кору землі, але його знайшов, — забрав з її рук рушник, щоб витерти руки, — а зараз тобі це не подобається.

Еліз вийшла за ним на двір через прочинені дрері, стараючись наздогнати його.

—Я тоді не мала на увазі, що він зник остаточно, а думала...

Ед різко повернувся, відчуваючи, що зриває злість на ній вже вдруге за тиждень.

​—Еліз, не лізь не у свої справи. У тебе кухонна плита, а у мене те, що тебе зовсім не цікавить і не мало би цікавити.

​Звичайну жінку це би розізлило. Звісно, це розізлило і Фернандес. Вона, демонструючи свій бунт, всередині топтала лід, під яким — пустота. Поправивши волосся, чиї кінчики пасом вбирали солоні краплі у кутиках очей, вона подалася в дім, але дверей не зачинила. У такі моменти їй хотілося просто розчинитися, щоб ніхто не побачив її сліз, які побачити не має права навіть Ед.

​Він уже сів у машину. Волів додому не повертатись.

​Дощ у Пунтаренасі став суцільним полотном, яке стирало межі між небом і океаном. Ед гнав джип вулицями, не маючи чіткого маршруту, поки фари не вихопили знайому вивіску — Ель-Робле. Це було ірраціональне рішення. Людина, яка перевозить сумнівні вантажі й бачить галюцинації у формі хижаків, зазвичай тримається подалі від людей у формі. Але Ед відчував: якщо він зараз не заговорить із кимось реальним, темрява в його голові просто поглине його.

​Він увійшов до реєстру, пахнучи озоном і поразкою. Черговий сержант навіть не підвів голови.

​— Я хочу зробити заяву про зникнення, — голос Еда прозвув на диво сухо. — Джейсон Родріго. Водій «Вектор-Логістик».

​— Ще один? — сержант нарешті глянув на нього крізь каламутне скло перегородки. — Сьогодні вже була жінка. Лія Рівера. Детектив Варгас займається справою. Чекайте.

​Ед сів на пластиковий стілець, який неприємно рипів під його вагою. Поруч на стіні висів плакат про розшук злочинців, але він бачив лише порожнечу між літерами. Минуло десять хвилин, перш ніж його запросили до кабінету. Варгас була людиною, яка, здавалося, складалася з кави та хронічного недосипу. Вона не стала  грати в люб’язність.

​— Містер де Міт, — детектив кинула на стіл теку. — Ваша дружина і дружина містера Родріго вже обірвали нам телефони. Ви — останній, хто бачив його перед рейсом. Чи, можливо, після?

​Ед зціпив зуби. Він міг розповісти про фуру. Міг розповісти про Марка та його ампули. Але замість цього він сказав те, що здивувало навіть його самого:

—Я не впевнений, що він взагалі виїжджав за межі моєї уяви, — Ед замовк, усвідомивши, як безглуздо це звучить у кабінеті, де повітря було просякнуте бюрократією та дешевим освіжувачем повітря.

​Варгас повільно поклала ручку на стіл. Її погляд, втомлений і гострий водночас, впився в Еда, як долото в м'яку деревину.

​—Містер де Міт, я не психоаналітик. Я детектив поліції Пунтаренасу. У мене зник водій разом із п'ятьма тоннами вантажу, який за паперами проходить як «гуманітарна допомога», але за моїми даними вартує більше, ніж увесь цей відділок. Ви кажете мені про уяву?

​Ед нахилився вперед.

​—Ви знайшли фуру, — це було не питання, а констатація. — Ви знайшли її на вісімдесятому кілометрі. І ви бачили те саме, що і я. Ви не можете пояснити, як двері причепа розійшлися, ніби вони з фольги, а не з посиленої сталі. Ви не знайшли жодних слідів іншої машини чи гідравлічних інструментів. Лише пазурі.

​Варгас застигла. Її обличчя не здригнулося, але рука мимоволі торкнулася теки, яку вона щойно кинула на стіл.