ІV

Марк сидів у салуні, стиснувши пальці в замок так міцно, що кісточки побіліли. Він не зводив очей з вхідних дверей, які щоразу зі скрипом відчинялися, пропускаючи випадкових туристів, але не того, кого він чекав. Минуло вже три години. Попільничка перед ним була завалена горілими сірниками, хоча він навіть не палив — просто треба було чимось зайняти руки. На екрані смартфона, що лежав на потертій стільниці, висіло відкрите вікно Messenger. » Під червоним значком пропущеного виклику сіріла безжальна позначка: «Переглянуто». Джейсон бачив це. Цей огризок бачив усе ще дві години тому, але так і не з’явився.

​— Де тебе чорти носять, Джейсе... — процідив Марк крізь зуби, відчуваючи, як тривога перетворюється на глуху лють.

​Він знову розблокував екран. Пальці звично потягнулися до іконки виклику, але він зупинився. Якщо Джейсон ігнорує його після всього, що розповів про пантеру, значить, сталося щось гірше за просте похмілля. Марк згадав, як тремтіли руки темношкірого вчора. Раптом двері бару відчинилися з таким ударом, що джаз із колонок на мить здався тихішим за брязкіт скла. У залу завалився не Джейсон. Це був один із водіїв з автопарку, де працював Джейс. Чоловік важко дихав, озираючись навколо, поки його погляд не зупинився на Марку.

​—Марку! — гукнув він, перечепившись через ніжку стільця. — Ти бачив Джейсона?

​—Я сам його чекаю три години. Що сталося, Педро?

​—Його фуру знайшли на узбіччі Costanera Sur. Двигун працював, двері навстіж, а всередині нікого, — чоловік затнувся, витираючи піт з лоба.

​Марк відчув, як шлунок стиснувся в холодний вузол. Він схопив свій телефон і куртку.

​—Куди веде маршрут? — швидко запитав він, уже прямуючи до виходу.

16:39. Дім поблизу океану. Вітальня.

—Ти змайстрував ноутбук? — Еліз підсіла біля нього, очікуючи відповіді, схожу на щось накшталт ствердження

—Так. — Ед відкрив перед собою лептоп, на колінах випрямивши  дисплей, який загорівся, відображаючи білі літери "MakBook by Apple". — Я замінив плату.

—Супер, тепер я працюватиму з дому.

Ед невдоволено хмикнув,  повертаючи голову до її вуст.

—Стоп. Ми ж домовлялись...

—І що?

—Ми домовлялись, доки у мене є карта про невиїзд і у нас так звана "відпустка",  я працюватиму з дому. — Заперечив, відкладаючи пристрій вбік.

—Еде, я маркетолог. Мені він потрібен, не менше ніж тобі. — Її очі ковзнули по його руках.

«Карта про невиїзд» — офіційно це звучало як юридична формальність через аудит його логістичної компанії.

—Еліз,— він намагався пояснити із такою чіткістю, щоб вона його почула, — маркетинг може зачекати. А мої таблиці... від них залежить, чи не застрягнуть фури з медикаментами десь на кордоні з Панамою.

​—Чи фури з чимось іншим? — вона примружилася. — Джейсон не бере слухавку від учора. Його дружина дзвонила мені. Вона плаче, Еде. Каже, що він не повернувся зі зміни на Costanera Sur.

​Ед зціпив зуби. 

​—Можливо, просто немає зв’язку, — кинув він, уникаючи її погляду. — Ти ж знаєш, там гори.

​Він знову взяв ноутбук, але замість того, щоб відкрити звіт, його пальці звично потягнулися до прихованого файлу LogOS_Alpha. На екрані миттєво розгорнулася карта Пунтаренасу. Червона точка — їхній будинок. І навколо нього — мережа ліній, які він сам і створив.

Еліз також втупилася в екран.

—Еде, де той маршрут..? Відповідай! — Її голос різко зірвався, шукаючи гачка, немовби за те трималося її життя.

Ед заціпенів. Пальці на клавіатурі здалися чужими, дерев’яними. Він відчув, як по кімнаті пройшла вібрація. І не від прибою, а від того самого важкого гупання у браму, яке Елізабет, здавалося, навіть не помітила, загіпнотизована мерехтінням дисплея.

​—Еліз, заспокойся, — він спробував закрити кришку ноутбука, але вона вчепилася в неї мертвою хваткою. Її нігті скребнули по алюмінію. — Ти мене в чомусь підозрюєш?

Її очі, сповнені люті і зневіри до близької людини, блиснули косим поглядом, перетинаючи безодню в Едових очах.

—Чому всі порти країни зараз працюють на видачу вантажу, який прямує в наш сектор? — прошепотіла вона, вказуючи на цифри в кутку екрана. — Ти що, перевозиш зброю? Чи наркотики? Чому Джейсон зник саме на тій ділянці, яку...

—Замовкни! — він нарешті відкинув макбук на журнальний столик, і склалось відчуття, що плата відірвалася корпусу, — я б ніколи в світі не посадив Джейсона за кермо цієї фури! Звідки мені знати, навіщо він поперся у свій вихідний у рейс?

—Де веде рейс?

—В Панаму.

—Я зараз здвоню Лії, і кажу що Джейс в Панамі, — підвелась з дивану, кидаючи руку за телефоном із темно-синім чохлом. — А ти його йдеш шукати. 

Ед хотів розвести руками, але її голосові зв'язки ворухнулись швидше.

—Що б не сталося, Еде, подумають на тебе. Тобі потрібно преси під дверима?

Тінь Еліз відбилась на підлозі, її ноги покрокували на терасу біля басейну, де вона мала звичку говорити по телефоні. 

​"Джейсе, ти..., куди ж ти вляпався?"

​Він підійшов до вікна, спостерігаючи за Елізабет. Вона стояла біля басейну, підсвічена знизу блакитними лампами, притиснувши телефон до вуха. Логіст почав відчувати холод із мішаним відчуттям провини, але не перед Джейсоном. Також він зрозумів, що щойно жіноча стать засунула ніс в чужу справу. Річ у тім, що весь цей час, до знайомства із Елізабет Фернадес, Ед вважав жінок тендітними створіннями, які ні на що не здатні. Кожен має своє життя, яким не обов'язково ділитися не те, що з друзями чи знайомими, а й рідними. Стара, іржава установка, що щойно тріснула під тиском реальності. Ед звик ділити світ на логістичні одиниці, де кожен мав свою вагу та габарити, але Фернадес ніколи не вкладалася в його специфікації. Вона, скажімо, перевернула його життя і завела в туман.

Блискавка легкої куртки, яка йому і так не знадобиться, застібнулась легко. Він не став чекати докорів дружини, тому з поспіхом покинув подвір'я, майже без шуму зачинивши двері. Ед витягнув ключі, сів у джип (пікап він позичив іншій компанії). Машина рвонула до околиць вулиць Пунтаренасу, орієнтиром яких, був саме дім друга. Та поганим видалося те, що на вулиці дощило, і йому не вдалося розпізнати відбитки шин коліс фури Z-1105, за якими можна було рухатися. На вулиці налічувалося близько трьох людей у дощовиках, та те, було видно по їх скривлених з-під капюшона обличчях, що бажання якнайшвидше дістатись додому зростало. Очевидно, у таку погоду і собаку відправити на двір було шкода. Але двірники Еда безперервно шпурляли краплинами, утворюючи тонкі цівки, стікаючі вниз по бампері.