І. Едуард Де Міт

                                                            Коста-Рика. Пунтаренас. Будиночок біля океану.                                            
                                           
                                         

Сонце стояло високо. Температура піднялася ще на два градуси. Термометр майже вперся в край шкали — 35°C. Цього було достатньо, щоб змусити Едуарда де Міта кинутися у воду, не підкочуючи штанів і не взуваючи в’єтнамські шльопанці, які постійно натирали великий палець.                                            
Коли він ступив у берегові води Тихого океану, з набряклих, почервонілих литок здійнялася пара й одразу розчинилася в гарячому повітрі. Хвиля вдарилася об берег, залишивши на піску білі пінні сліди — за кілька секунд їх з’їло сонце.                                            
Ед зробив крок назад. Пісок був гарячіший за розпечену сковорідку Елізабет. Ще крок... Другий. Ступня торкнулася сходинки ґанку — і він незграбно впав на холодний бетон. Рятувала холод лише тінь від навісу та тінь зламаної пальми.                                            
—Еде, скільки разів я просила не розкидати свої шльопанці! — писклий жіночий голос долинув із кухні, переповненої запахом смаженого.                                            
Сумнівів не було: це була риба, виловлена ним ще вдосвіта.                                            
Едуард підвівся, потираючи спину, й глянув на Елізабет. Вона стояла біля плити з дерев’яною ложкою в руці.                                            
—Елізабет, я не бачу тут свого взуття…                           

—Бо воно під ліжком! — крикнула вона, ледь не махнувши гарячою, забризканою жиром ложкою йому в обличчя. — Чому я змушена прибирати за тобою щодня?                                            
—Ти скандалиш через тапочки?                                           —Так, Еде! Мені іноді здається, що в тебе провали в пам’яті. Ти забуваєш просто все! — Вона нарешті поклала ложку. — Ти обіцяв зробити дітям каное.                                            
Едуард завмер. По тілу ніби вдарив струм — від потилиці до п’ят.                                            
—Дітям?                                            
—Саме так.                                            
—У нас немає дітей.                                            
Елізабет важко зітхнула. Йшлося, звісно, про сусідських дітей Карлі О’Ніл. Тиждень тому вона пообіцяла подрузі, що її «Едік» змайструє для малих каное.                                            
Едуард вийшов із дому, зачинив двері й раптом зупинився. На піску біля сходів був ще один слід. Глибший, ніж міг залишити він сам. Не від босої ноги. І не від шльопанців. Слід виглядав таким, ніби, кинувши каменюкою зверху на здорованя із сорок першим розміром ноги, що втрембувало його слід у пісок . Якщо бути точним, то висота сягала приблизно семи з половиною сантиметрів. Утопаний. У чоботях тут не ходили, у тапочках також, або лише тоді, коли з піска вихлопували вверх осколки скла.                                        

  У голові чоловіка паморочилось від спеки і безсонних ночей останніх днів. Десь від спраги дзенькнула думка про сон. Треба йти проспатись. Списуючи на артеріальний тиск всі капості, спричинені через розсіяність і неуважність, Ед, таки збирався податись до будинку, забувши про каное. 

Плечі його підстрибнули вгору і вуха заціпеніли після того самого голосу із балкону:                              
                             
—Еде! А ну вертайся додому! Глянь яка жара! — Прокричала кожне слово Елізабет, запевняючись, чи Де Міт точно чує все, що лунає з висоти більше п'яти метрів.                              
Тіло чоловіка поворохнулось, роблячи оберт лицем до Еліз.                              
—Ти казала робити каное! — Старався докрикнути, щоб вона почула.                             

 Перед смарагдововими очима чоловіка швирнулась з ліва на право чорна клуба диму.   Надто чорна, щоб привернути увагу, видаючи звук незмазаних дверей у "боїщі". Щось типу смерті у фільмах жахів, яка має властивість ходити.                        
—І що, що казала! — Та Едуард Де Міт не звертав уваги. Його погляд застиг трохи лівіше від неї. — Розум сам диктує, що у таку спеку ніхто не стовбичиться на вулиці!

Еда очі розфокусувались. Він не чув, що жінка говорила, та зрозумів суть — треба зайти в будинок.        Едуард зробив крок уперед, але тінь на піску рухалася не так, як він міг би очікувати. Вона була ширша за будь-яку тінь, що падала від людини, і в її контурі неможливо було розрізнити ноги чи руки — тільки чорна, хвилеподібна форма, що наче ковзала по гарячому піску.                  
 

— Еде, ти слухаєш мене? — крикнула Елізабет, але її голос віддалявся, ніби її вимкнули.                  
Чоловік замер на місці. Тінь піднялася на кілька сантиметрів, потім знову опустилася, немов подихнувши. Холодний вітер пробіг по спині Едуарда, змусивши піт на обличчі застигти. Його серце б’ється швидше, ніж пульс марафонця.

—Так...кохана, я зараз прийду! — Крикнув у пустий коридор через прочинені двері навстіж. "Що за..?" — подумав Ед.          
 

   Раптом тінь піднялася, збільшилась, і з неї почав проступати темний силует. Обрис був схожий на людський, але неправильний: плечі надто широкі, а рухи — занадто плавні, майже рідкісні. Едуард відчув, як у ньому піднімається паніка, але ноги не слухались.        
— Еде, що там у тебе? — крикнула Елізабет, і її голос нарешті прорізав важку спеку і моторошну тишу.        
 

Чоловік різко моргнув і помітив, що тінь зупинилась на кілька сантиметрів перед ним. Вона не рухалась, ніби чекала на щось. Серце б’ється шалено, і Едуард розуміє: він сам не контролює того, що відбувається.   —Хто ти? — ледве прошепотів він, відчуваючи, як холод пробігає по спині.        
Тінь повільно нахилилась до нього, і від неї ледь відчутно почав виходити запах, схожий на солону воду і палене дерево.